Танець білої тополі. Надія Гуменюк
Читать онлайн книгу.
поки вона буде в колонії. Регіна нічого не обіцяла. Якраз тоді їй сказали, що вона ніколи не матиме дітей, і страшна заздрість до жінок, які стали мамами, дика лють на них просто засліпили її. Чому? Чому вона, така вродлива і здорова, стала бездітною? Чому Віра не відмовила її від аборту? Чому не переконала?! Могла ж наполягти…
Та й сімейне щастя чомусь обминало красуню Регіну. Перший шлюб тривав трохи більше двох років. Від другого чоловіка вона пішла ще скоріше. Надії на отримання свого житла вже не було – все кругом розвалювалося і зупинялося, люди залишалися без роботи. «Братні» республіки перестали постачати сировину і запчастини, фабрика на ладан дихала, тисячі її працівників поповнили ряди безробітних. Нікому не потрібною стала підготовка нових робітниць, тож і профтехучилище припинило своє існування. Регіна, як рядовий цілої армії демобілізованої інтелігенції, опинилася на ринку. Базарна торгівля, ще мало досліджена й освоєна на пострадянських теренах, давала змогу сяк-так перебитися. Регіна винайняла кімнату в колишньої викладачки літератури, яка тепер працювала нянею в сиротинці. Звали її Натою Улянівною. Від неї й дізналася про Невеличку.
Вероніка Величко… Сьомий рік… Зелені очиська… Мама не позбавлена прав, але відбуває покарання… Господи! У місті майже триста тисяч людей. Триста тисяч! А вона винайняла житло у няні саме того дитячого будинку, в якому опинилася дитина Віри Величко! Чому? Це не могло бути випадковістю. Не могло! Доля ніби спеціально підштовхнула її до цієї дивакуватої самотньої жінки, яку діти прозвали Натулею, і нагадувала про Віру, про її благання подбати про Вероніку.
Після чергового серцевого нападу Ната Улянівна попросила Регіну покликати нотаріуса й оформити деякі документи. Сказала, що її душі було б спокійніше на тому світі, якби Регіна удочерила Невеличку. Але такого з примусу не роблять, це дуже серйозний крок, справа совісті. Принаймні хай Регіна живе у цій квартирі, поки мала не виросте. А як їм буде добре вдвох, то й до старості. І свої збереження віддала: «Повези дівчинку до моря, у неї ніжки хворі – летючий ревматизм. Його можна вилікувати, але треба постаратися і не згаяти час».
– То ти… тільки через гроші? Ти зовсім, ніскілечки мене не любила? – Ніка була приголомшена.
– Ну чому ж? Спочатку я справді навіть хотіла тебе удочерити. Слово честі! Але серед документів у дитбудинку не було відмови твоєї мами. Навпаки, вона залишила розписку, в якій обіцяла забрати тебе, як тільки повернеться. Усі терміни минули, а від неї – ні слуху ні духу. Я стала твоїм опікуном. У твоїй же квартирі. Уже твоїй… А потім… Мабуть, мені бракувало часу на спілкування з тобою, я так і не встигала зрозуміти, чого ти хочеш. Ці твої конфлікти з усім світом з приводу і без приводу, протести проти всього, що, на твою думку, несправедливе, твої демарші, то щира довірливість аж до вивертання душі, то замкнутість… Ти ніби застрягла у перехідному періоді, у пубертатному кризі…
– Що за криз такий? – здивувалася Ніка.
– Пубертатний криз