Графиня. Володимир Лис
Читать онлайн книгу.
що, не зрозуміли? Жінки цієї не існує в природі.
– Але ж її бачили чимало людей, – заперечив я. – Принаймні з десяток. Що це, по-вашому? Колективна галюцинація?
– Не знаю, – сказав чоловік. – Але знаю інше. Хочу, щоб ви мені дали спокій. Ми все одно залишимося з вами кожен при своїй думці.
Він пішов. Цього разу я не став його ні спиняти, ні наздоганяти. Чомусь майнула думка, що я вже спізнююся. «Куди?» – спитав я себе і не отримав відповіді. Напевно, до моря. Все ж я почекав, доки чоловіка не стало видно. Наче боявся, що він перешкодить мені спускатися до моря. Можна було, звісно, спокійно піти собі заасфальтованою доріжкою, але я не любив ходити нею. Хіба що з Інгою. А проте, мені вдалося й Інгу кілька разів підбити спускатися й підніматися ледве помітною стежиною, що підступною сіро-рудою змією петляла між деревами, спускаючись усе нижче і нижче. Підступною тому, що вона порозставляла пастки то у вигляді східців, про які треба було знати, щоб не полетіти стрімчака униз, а то й узагалі ямок, ступивши у які кілька відпочивальників за сезон (про що нас попереджали при поселенні в пансіонат) набивали собі синяки, а декотрі й ламали ноги. Все ж, незважаючи на попередження, чимало люду простувало саме стежкою, ігноруючи безпечну, але довшу доріжку. Може, за звичкою не мали зайвого часу, а може, як і мене, вабило п’янке відчуття небезпеки, начеб моєї особистої небезпеки, прохолодну невидиму руку якої я відчував на своїй долоні за весь час першого спуску.
Тепер же я добре знав, де треба стишити хід, де пильніше дивитися під ноги, а де майже навмання переступити затаєну ямку-пастку. Тож я подолав стежку доволі швидко. Вітер внизу був так само злий і холодний, як і нагорі, навіть іще зліший. Там, угорі, його гасив ще ліс, серед якого був розташований пансіонат, а тут він шмагав обличчя, змушував опускати повіки і забивав подих, мовби намагаючись прицвяхувати нечисленних відпочивальників, котрі відважилися спуститися вниз, незважаючи на негоду, до прибережних скель.
Я обмінявся кількома словами із жінкою, котра жила в сусідній кімнаті поруч з Інгою.
– Ви самі? – спитала вона, мовби я міг засунути Інгу кудись до кишені.
– Вітер, – сказав я.
– Авжеж, вітер, – погодилася вона. – Та ще й такий холодний.
«Поговорили», – подумав я і став дивитися на море. Вдалині боролося з хвилями самотнє вітрило, схоже на крило великого птаха, який намагається відірватися від поверхні води, та ніяк не може цього зробити. Схоже на яхту, цікаво, хто той відчайдух, що зважився за такої погоди вийти в море?
– Вам не здається дивним, що південний вітер такий холодний? – перервала мої спостереження сусідка Інги.
– Ні, – відповів я. – Часом тут бувають такі вітри, рідко, але бувають.
Насправді я не знав, чи вітри з боку Чорного моря бувають такими холодними і звідки взялося це несподіване похолодання. Щось мене мучило із самого ранку, щось тривожне, а може, й не з ранку, а ще з ночі, відколи я побачив ту жінку серед грози, а може, й не жінку (я вже не був тепер певен у її реальності), а всього лиш видіння, продукт уяви відразу кількох людей. Я