Графиня. Володимир Лис
Читать онлайн книгу.
було за ним, та він, пробігши зо два десятки метрів, спинився, і невродливе, майже потворне обличчя ще більше спотворила гримаса болю.
– Тобі пора, – сказав він з якоюсь нелюдською люттю. – Чуєш, пора?!
– Що ти маєш на увазі? – спитав я на бігу.
Він не відповів, жбурнув у мене сухою гіллякою і побіг убік за кущі. Я зрозумів, що навряд чи наздожену його. Та й бажання переслідувати несподіваного нападника не було. От тільки хто він – божевільний чи кимось підісланий?
«Підісланий?» Думка, що з’явилася зненацька, здивувала мене. Але ще більше здивувала наступна – мені здалося, що я знаю, що означають його загадкові слова. Слова про те, що мені пора.
ІV
– Ви із сорок восьмої кімнати? – перепитала мене чергова у вестибулі корпусу.
– Так, – підтвердив я.
– Вам телеграма, – сказала вона.
– Телеграма?
– Так, телеграма. – Вона простягла мені бланк.
«Розкажи їй усе і негайно повертайся», – таким був текст телеграми.
Зворотної адреси не виявилося, але значилося, що відправлена вона сьогодні вранці з Густого Лугу. Повертайся? Хтось хоче, щоб я повертався, не добувши строку в пансіонаті? Моя колишня хазяйка і коханка? Хтось із моїх рідних? Але коли щось трапилося, то принаймні могли б пояснити що?
Я стояв, тримав бланк телеграми в руці, яка поступово терпла, ставала начеб чужою. А втім, я сам робився чужим самому собі. «Розкажи їй усе», – невже хтось у Густому Лузі мав на увазі Інгу?
Я озирнувся, начеб шукав її тут, у вестибулі. Але її не було. Тільки чергова стояла і дивилася на мене співчутливо. Певно, прочитала цей загадковий текст.
– Там, надворі, холодно, – сказав я.
– Що ви сказали? – перепитала чергова.
– Я сказав, що надворі холодно.
– Обіцяли, що завтра знову прийде потепління, – сказала чергова.
– Потепління? – перепитав я. – Звідки ви знаєте?
– Чула по радіо.
– По радіо?
– Так, по місцевому. То несподіване короткочасне похолодання. Іноді таке буває і серед літа. Рідко, але буває.
– Он як, короткочасне, – повторив я і раптом подумав, що це похолодання до речі. Дуже до речі. Воно може слугувати виправданням моєму від’їзду.
Гм, а хіба я збираюся від’їжджати? Куди і навіщо? До маленького задрипаного містечка, звідки хтось божевільний надіслав безглузду телеграму?
«Не в телеграмі справа», – сказав хтось мені.
«А в чому?» – спитав я його.
Відповіді не отримав. Чергова стояла переді мною і щось говорила. Та я ніяк не міг добрати змісту її слів. Чи й до мене вона зверталася?
До вестибулю зайшла молода пара. Здається, це не пара, яка селилася в пансіонаті, а таки молоде подружжя. Принаймні так мені казала Інга. Інга? Щойно я вдруге за цілий ранок згадав про Інгу, як збагнув, що маю її негайно побачити.
– Я, здається, змерзла, – сказала молода жінка, коли подружжя проходило повз мене.
– Зараз