Ловець снів. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
по барах уздовж шосе 302 між цим містом і Норт-Конвеєм? Так, але чи в цьому причина? Можливо, ні, але зараз не час про це замислюватися. Дама повинна встигнути на ділову зустріч. Якщо вона не запізниться й успішно продасть будинок, хто знає, яке щастя випаде Пітові Муру? І навіть якщо йому не пощастить, він однаково зможе їй допомогти. Він це відчуває.
– Зараз я зроблю щось незвичайне, – каже він, – але не турбуйтеся, гаразд? Це всього лише маленька хитрість, ну, як люди прикладають до ніздрів палець, коли збираються чхнути, або ляскають себе по лобі, коли намагаються пригадати чиєсь ім’я. Домовились?
– Мабуть, – відповідає вона, не знаючи, що й думати.
Піт заплющує очі, піднімає до обличчя не дуже сильно стиснутий кулак, потім виставляє вказівний палець і починає рухати ним уперед-назад.
Тріш дивиться на Кеті за прилавком. Кеті знизує плечима, мовляв, хто його знає.
– Містере Мур? – Голос Тріш уже звучить дещо схвильовано. – Містере Мур, можливо, мені варто…
Піт розплющує очі, робить глибокий вдих і опускає руку. Він дивиться повз неї, на двері.
– Ага, – каже він. – Отже, ви увійшли… – Його очі рухаються, ніби він спостерігає, як вона входить. – І підійшли до прилавка… – Очі дивляться туди. – Імовірно, ви запитали: «Де у вас аспірин?» Або щось подібне.
– Так, я…
– Але ви ще щось узяли. – Він бачить щось на полиці з солодощами, яскравий жовтий знак, подібний до відбитка долоні. – «Снікерс»?
– «Маундс». – Вона широко розплющує карі очі. – Але як ви дізналися?
– Ви взяли батончик і після цього пішли по аспірин… – Тепер він дивиться на прохід номер два. – Після цього розплатились і вийшли… Вийдемо на хвилинку. Чао, Кеті.
Кеті мовчки киває, здивовано кліпаючи очима.
Піт виходить із аптеки, не звертаючи уваги на брязкання дзвіночка, не звертаючи уваги на дощ, уже справжній дощ. Жовтий знак видно на тротуарі, але він слабшає. Його змиває дощ. Однак Піт усе ще його бачить, і бачити його приємно. Це відчуття клацання. Приємно. Це лінія. Востаннє Піт бачив її так виразно вже давно.
– Назад до машини… – бурмоче він, думаючи вголос. – Щоб запити кілька таблеток аспірину водою…
Він повільно переходить тротуар до «тауруса». Жінка йде за ним, у погляді наростає тривога. Майже страх.
– Ви відчинили дверцята. Узяли сумочку… ключі… аспірин… батончик… усе це добро… перекладаючи з руки в руку… ось тоді…
Він нахиляється, занурює руку аж по зап’ясток у воду, яка біжить уздовж бордюру, і щось дістає з неї жестом фокусника. У тьмяному світлі сріблом поблискують ключі.
– …ви й випустили ключі.
Вона не відразу бере їх. Спочатку, роззявивши рота, дивиться на нього, ніби він тільки-но на її очах здійснив акт чаклунства (можливо, чорного чаклунства, в його випадку).
– Ну, беріть уже, – каже він. Його усмішка злегка тьмяніє. – Ніякої страшної магії. Переважно дедукція. У мене непогано виходить робити висновки. Слухайте, вам би не завадило возити мене з собою на випадок, якщо заблукаєте. Я чудово вмію розблуковувати.
Вона