Чон До не боявся. Вони сіли на потяг до східного порту Чхольхван, де офіцер Со зафрахтував рибальське судно; команда так злякалася військових гостей, що аж до японських берегів не знімала значків із портретом Кім Ір Сена. Біля поверхні моря Чон До бачив маленьких рибок із крилами, а туман пізнього ранку був такий густий, що кожне вимовлене слово немов зникало в ньому. Цілий день кричали гучномовці, а в кожного з рибалок на грудях був витатуйований портрет дружини. Море було таке примхливе, яким він іще ніколи його не знав: тіло не мало жодної певності, куди переносити свою вагу кожної миті, а проте з цим можна було зжитися. Вітер у снастях, здається, був у згоді з хвилями, які підставляли плечі під корпус судна. І, лежачи на даху стернової рубки під нічними зорями, Чон До відчував, що тут саме те місце, де людина може просто заплющити очі й полегшено зітхнути.

      Офіцер Со також узяв на борт перекладача – такого собі Ґіля. Ґіль читав японські романи на палубі та слухав маленький касетний плеєр через навушники. Чон До тільки раз спробував заговорити з Ґілем: спитав його, що той слухає. Але не встиг Чон До розтулити рота, як Ґіль зупинив плеєр і промовив слово: «Опера».

      Вони мали взяти когось – когось на пляжі – і привезти цю людину з собою додому. Більше нічого офіцер Со про їхню мету не казав.

      На другий день у сутінках їм стало видно далекі вогні міста, але капітан не дозволив матросам підпливти ближче.

      – Це Японія, – пояснив він. – Я не маю документів на ці води.

      – Я скажу, наскільки близько треба, – мовив капітанові офіцер Со, і вони попрямували до берега, контролюючи глибину рибальським лотом.

      Чон До перевдягнувся, міцно затягнувши пояс цупких джинсів.

      – Це одяг останнього з тих, кого викрали? – поцікавився він.

      Офіцер Со відповів:

      – Я багато років нікого не викрадав.

      Чон До відчув, як напружуються м’язи обличчя, як по всьому тілу пробігає відчуття жаху.

      – Розслабся, – сказав офіцер Со. – Робив я це сто разів.

      – Правда?

      – Ну двадцять сім.

      Офіцер Со витяг невеликий ялик і вже біля берега наказав рибалкам спустити його на воду. Там, на заході, у Північній Кореї сідало сонце, холодало, і вітер перемінився. Човник крихітний, подумав Чон До, у ньому ледве стане місця для однієї людини, що вже казати про трьох людей і викраденого, який буде борсатися й вириватися. Офіцер Со сів у ялик, узявши бінокль і термос. За ним пішов Ґіль. Коли Чон До сів поруч із Ґілем, чорна вода хлюпнула через борт і моментально промочила йому ноги. Чон До завагався, чи признаватися, що він не вміє плавати.

      Ґіль усе намагався навчити Чона деяких фраз японською. «Добрий вечір. – Конбан ва». «Вибачте, я заблукав. – Чотто сумімасен, мічі ні майоймашіта». «Чи не могли б ви допомогти знайти мого кота? – Ваташі но неко ґа майґо ні нарімашіта?»

      Офіцер Со розвернув ніс човна до берега, витискаючи всі сили з підвісного мотора – заїждженої радянської