Син начальника сиріт. Адам Джонсон
Читать онлайн книгу.
світло відображувалося в океані. Ґіль позаду них почав пускати вві сні гази. Офіцер Со випив.
– Мабуть, старий Ґіль не звик до дієти з пшоняних перепічок і соргового супу.
– А хто він, в біса, такий? – спитав Чон До.
– А, забудь, – сказав офіцер Со. – Не знаю, нащо Пхеньян знову затіяв ці штуки через стільки років, але, сподіваюся, за тиждень ми його позбудемося. Одна місія, і якщо все буде гаразд, то ми вже цього типа не побачимо.
Чон До й собі випив – шлунок стиснувся, схопив алкоголь, наче спіймав плід із дерева.
– А яка місія? – уточнив він.
– По-перше, ще один вихід, для тренування, – відповів офіцер Со. – А потім буде хтось особливий. Токійська опера влітку гастролює в Ніїґаті. Там є співачка, сопрано. Звати Руміна.
За другим разом соджу пішов легко.
– Опера? – спитав Чон До.
Офіцер Со знизав плечима.
– Певне, якесь цабе з Пхеньяна почуло про неї й захотіло її собі.
– Ґіль сказав, що пережив мінні поля, – мовив Чон До. – Що за це його послали на мовні курси. Так і є – за це потім винагороджують?
– Та вже відчепись від того Ґіля, годі. І не слухай його. Мене слухай.
Чон До мовчав.
– Ну, а в тебе є щось на думці? – поцікавився офіцер Со. – І ти навіть знаєш, якої винагороди хочеш?
Чон До похитав головою.
– Ну то й не парся.
Офіцер Со пішов у куток і став над відром. Довго стояв, спираючись на стіну. Нічого не вийшло.
– Свого часу я дечого наробив, – сказав він. – Нагороду отримав. Ну і глянь тепер на мене.
Він похитав головою:
– Тобі ось якої нагороди треба – не стати таким, як я.
Чон До подивився на карцер за вікном.
– А з ним що буде?
– З отим, що з собакою? – перепитав офіцер Со. – Та, мабуть, із Пубйока вже двоє по нього поїздом їдуть.
– Ну так, але ж що буде з ним?
Офіцер Со востаннє натужився над відром, намагаючись вичавити з себе хоч кілька крапель сечі.
– Не став дурних питань, – процідив він крізь зуби.
Чон До уявив свою матір у потязі з Пхеньяна.
– А можна людину в нагороду просити?
– Яку людину – бабу чи що? – Офіцер Со з досадою потрусив свій умкйоун. – Ну так, таке можна.
Він пішов і допив майже все, що лишилося в пляшці, крім дрібки на дні. Ту решту він по краплі влив у рот помираючому солдатові. Офіцер Со поплескав його на прощання по грудях, а тоді запхнув порожню пляшку під зігнуту спітнілу руку хлопця.
Вони зафрахтували нове рибальське судно, знову перепливли через кордон. У Цусімській протоці їм було чути потужне чи то клацання, чи то бухання – наче удари кулаком в груди: під ними полювали кашалоти, а неподалік острова Доґо з моря раптом поставали гранітні шпилі, угорі білі від пташиного посліду, а внизу помаранчеві від морських зірок. Чон До дивився на північний мис острова, вулканічно-чорний, оздоблений дрібною хвойною паростю. Цей світ був улаштований сам заради себе, без жодної