Жахослов (збірник). Отсутствует
Читать онлайн книгу.
мене теж уже стерто зі світу. Я намагався розгледіти власне відображення у вікнах, але скло було якимось дивним, із нерівною поверхнею, і я нічого не бачив, окрім блідої змазаної плями.
Ця обставина злякала мене, і я розвернувся, щоби піти. Дрібнички навколо миттєво оживилися. Вони були сірі, наче польові миші, але значно спритніші. Мені вони не подобалися. Хотілося сказати: «Геть звідси! Ви лише дрібнота. Вас не існує!» Але потім я спитав себе, чи, бува, я сам не така ж Дрібничка, що ворушиться десь під плінтусом дорослого життя – безлика, позбавлена навіть власної тіні. Я кинувся в коридор. Мої блакитні черевики голосно рипіли. Сміливість покинула мене; Дрібнички шугали навколо, наче дрібні алебастрові кульки.
Відчинивши двері вітальні, я побачив на кам’яних плитках передпокою маленьку блакитну машинку. Вона ніби хотіла, щоб я залишився, назавжди залишився в цьому будинку і бавився своїми іграшками на підлозі. А ще був хтось на сходах, чийого обличчя я не бачив, але чия тінь падала на стіну, величезна, м’яка й розмита…
Будинок наповнився тріскучим шепотом. Звідусіль пантрували Дрібнички. А потім істота на сходах промовила моє ім’я – тихо, але розбірливо. Її голос був майже знайомим – хоча це й було неможливо – і блакитна машинка вже стояла біля моїх ніг, зовсім поруч, і така справжня…
– Тебе тут немає, – промовив я у повітря.
«Але ж я тут», – прошепотів голос.
– Хто ти?
«Ким ти хочеш, щоб я була? Я можу бути будь-ким. Дай мені обличчя. Подаруй мені життя».
Я похитав головою.
– Ти привид, – сказав я.
«Привидів не існує. Лише сни і спогади. Ти ніколи не помреш по-справжньому, доки є хтось, хто тебе пам’ятає. Тож дай мені обличчя. Я знаю, ти здатен».
– То ось що ти зробила з картинами? – сказав я. – Украла їхні обличчя?
Тінь на сходах зітхнула.
«Я не краду, я позичаю, – промовила вона. – Ви, люди, так легко забуваєте. Рік чи два – щонайбільше десять – і вони починають мерхнути. Але ти пам’ятаєш обличчя твоєї матері. Дозволь мені поносити його, хлопчику. Дай мені знову побачити світ…»
Я подумав про матір і спробував пригадати форму її обличчя, блакить її очей.
«Дозволь мені поносити її обличчя, хлопчику».
– Ти не станеш моєю матір’ю, – сказав я.
«Я могла б, якби ти мені дозволив».
Я згадав почуту в бабусиному будинку казочку про вовка, що підстерігає маленьку дівчинку, аби з’їсти її. Я опустив погляд на свої блакитні черевики.
«Що, якби ти міг повернути її? – Голос лунав тихо й ласкаво. – Якби ти міг повернути її, лише на мить, що б ти зробив тоді? Що сказав би?»
Я заплющив очі. Щось ворухнулося. Я відчував аромат її парфумів, тих самих парфумів із запахом дикого гіацинта, якими вона завжди користалася, чув звуки її кроків на дерев’яних східцях.
«Я знаю, що ти хочеш бачити мене, – промовила вона. – Я знаю, що ти хочеш мені сказати».
І