Бог завжди подорожує інкогніто. Лоран Гунель
Читать онлайн книгу.
ж, навчу тебе домагатися бажаного в повсякденному житті. Якщо опануєш це – не матимеш потреби ставати жертвою. Слухай, я знаю, що це геть не смішно, але ти мене вразив учора, коли розповів про те, що невдачі переслідують тебе навіть у дрібничках. Ти сказав, що, як купляв багет у хлібівні, отримав перепечений, хоча любиш, щоб він був зовсім білий.
– Справді.
– Але ж це нікуди не годиться! Ніби ти не міг сказати: «Ні, цей перепечений, дайте той, що поряд».
– Авжеж, я міг сказати! Просто не хотів турбувати продавчиню, у якої довжелезна черга очікує, – та й по всьому.
– Вона витратить на це дві секунди. Ти краще їстимеш перепечений хліб, який не подобається, аніж забереш у неї дві секунди! Ні! Правда в тому, що ти не насмілюєшся їй сказати. Ти боїшся суперечити, щоб отримати потрібне. Ти боїшся, що вона сприйме тебе як вибагливого, неприємного, що ти їй не сподобаєшся. Ти боїшся роздратування інших покупців у черзі.
– Може, й так.
– Як помреш, на надгробку напишуть: «Нічого не досяг, ніколи не мав бажаного, зате всі вважали мене люб’язним». Чудово.
Мені ставало зле. Я відвернувся від цієї людини, яка бентежила мене своєю промовою, і дивився на вулицю, на крамниці, на людей, що йшли повз.
– У мене є чудова новина, – сказав він.
– Що, справді? – скептично перепитав я, навіть не повертаючись.
– Чудова новина в тому, що це все в минулому. Відтепер ти не їстимеш перепечений хліб. Ніколи більше, – сказав він, пильно роздивляючись навкруги. – Владі, зупини.
Водій зупинив «мерседес» і ввімкнув аварійку. Машини об’їжджали нас, сигналячи.
– Чого бажаєш? – спитав Дюбрей, показуючи на хлібівню?
– Зараз – нічого. Зовсім нічого.
– Чудово. Заходиш, просиш хліб, тістечко чи ще щось. Коли тобі його дають, знаходиш привід, щоб відмовитись і взяти щось інше. Вигадаєш інший привід знову відмовитись від другого варіанта, а ще третього й четвертого. Потім скажеш, що ти нічого не хочеш, і вийдеш, нічого не купивши.
Мені занудило під ложечкою, обличчя запалало. Секунд п’ятнадцять, не менше, я не міг вичавити ні звуку.
– Я не зможу цього зробити.
– Зможеш. Переконаєшся в цьому за кілька хвилин.
– Це понад мої сили!
– Владі!
Водій вийшов, відчинив мені дверцята та стояв, чекаючи… Я палив Дюбрея поглядом, потім знехотя вийшов. Поглянув на хлібівню. Натовп покупців перед зачиненням. Моє серце калатало щосили.
Я став у чергу, ніби вона була на ешафот. Уперше за час мого перебування у Франції запах хліба мене відштовхував. Усередині все гуло, як на заводі. Продавчиня повторювала замовлення покупця касирці, а касирка голосно повторювала замовлення та приймала оплату, поки її колега обслуговувала наступного покупця. Справжній відпрацьований конвеєр. Коли настала моя черга, за мною вже було вісім-десять інших покупців. Я ковтнув слину.
– Прошу пана? – продавчиня пронизливо дивилася на мене.
– Багет, будь ласка.
Мій голос був глухий,