Бог завжди подорожує інкогніто. Лоран Гунель
Читать онлайн книгу.
проспект, що розрізав місто до обрію, на якому виднілась Тріумфальна арка. «Мерседес» почав розганятися.
– То куди їдемо?
– Протестуємо тебе, аби побачити рівень розвитку з моменту останнього випробування й пересвідчитись, що можна переходити до чогось іще…
Формулювання мені не сподобалось. Нагадувало про деякі тести, які проходили в моєму кабінеті кандидати.
– Я вам не казав, але я не ненавиджу всі ці теоретичні тести з папірцем для галочок.
– Життя не теорія. Я вірю лише в силу досвіду, здобутого на практиці, – лише він дійсно може змінити людину. Решта – бла-бла, інтелектуальний онанізм.
Праворуч від мене пропливали дерева, потім звивалися черги перед кінотеатрами.
– То що ви вигадали для мене сьогодні? – спитав я з удаваною впевненістю, якої насправді не відчував.
– Завершимо цей етап, трохи змінивши начинку.
– Змінивши начинку?
– Авжеж. Перейдімо від оцих маленьких безіменних хлібівень до елітної ювелірної крамниці.
– Ви жартуєте? – спитав я, хоча й знав, що, на жаль, то був не жарт.
– Насправді немає великої різниці між цими двома крамницями.
– Ще й як є! Там нема чого дивитись.
– В обох випадках ти однаково маєш справу з кимось, хто там стоїть, аби щось тобі продати. Не бачу проблеми.
– Припиніть удавати блазня! Ви й самі знаєте, що це не так!
– Основна різниця – у твоїй голові.
– Я ніколи в житті не був у ювелірній крамниці! Я не звик до таких місць…
– Ну, то треба колись починати. Усі колись починають.
– Мені незручно там перебувати – навіть якщо нічого не казати. Я там буду, наче в пастці.
– Що саме тебе бентежить? – спитав він, злегка посміхаючись.
– Не знаю… ці люди… вони зазвичай не обслуговують таких, як я. Я не знаю, як треба поводитися.
– Немає особливих правил. Це така сама крамниця, як інші, просто дорожча. Але ж у дорожчій можна бути вибагливішим!
«Мерседес» зупинився біля тротуару. Ми були в центрі Єлисейських Полів. Владі ввімкнув аварійку. Я непорушно дивився перед собою, здогадуючись, що мій ешафот має бути ось тут, поряд, праворуч, за тими скляними дверима… Я продовжував сидіти, загіпнотизовано дивлячись, як автомобілі звертали на майдан Етуаль, як сотні мурашок одна за одною йдуть стежкою до мети, оббігаючи кожну перепону.
Я зібрав рештки мужності й повільно повернув голову праворуч – там була висока імпозантна будівля. Два перших поверхи були затулені величезною вітриною, а внизу тієї вітрини золотавими буквами – ім’я мого ката: Cartier.
– Уяви, – сказав Дюбрей, – на що буде схожий світ, коли жодна ситуація не в змозі примусити тебе почуватися незручно.
– Мені до того далеко.
– Єдиний спосіб дістатися цього – вштрикатися в реальність, іти навпростець проти об’єктів твого страху, аж поки страх не щезне, а не ховатися в куток і плекати свій ляк перед незнайомцями.
– Можливо, – відповів я.
Але