Маг. Джон Фаулз
Читать онлайн книгу.
на мегаполіс Афіни-Пірей, на міста і передмістя, на будинки, що міріадами гральних костей розсипалися по рівнині Аттики. На півдні розляглося чисте блакитне передосіннє море з островами кольору світлої пемзи, а ген там, понад обрієм, у завмерлому розкішному потоці землі й води, височіли погідні гори Пелопоннесу. Погідні, пишні, величні… Я добирав якихось інших означень, менш зужиткованих, але кожне видавалося дуже вже вбогим. Тут око сягало поза вісімдесят миль у далину, все було прозоре, чудовне, просвітлене й просторе – таке, як і незчисленні віки тому. Я почувався астронавтом. Стояв по коліна в марсіянському чебреці під небом, що не відало ні хмар, ні пилу. Я глянув на свої бліді руки лондонця. Навіть вони тепер ввижалися іншими – нудотно чужими, віддавна непотрібними.
Коли це правічне середземноморське світло впало на довколишні простори, я пізнав їх досконалу красу, та коли торкнулося мене, я дізнав його ворожости. Постало враження, що це світло не очищає, а роз’їдає. Немовби на початку допиту разить очі яскрава лампа, і в розчахнутих дверях уже бачиш стіл із ременями, і вже твоє колишнє «я» тямить, що не витримає катування. Почасти цей страх, цю оголеність єства аж до першооснов викликало кохання, таж я закохався в грецькі краєвиди з першого погляду, всією душею й назавжди. Однак разом із коханням прийшло й суперечливе, самодратливе чуття безсилля й меншовартости. Ніби Греція була такою еротичною спокусницею, що хоч-не-хоч, а по вуха залюбишся, і водночас такою байдужою аристократкою, що й несила підійти до неї. Жодна з книжок, що я прочитав, не розтлумачила цієї недоброї, чарівливої, кіркеїної властивости, завдяки якій Греція єдина й неповторна. В Англії ми дуже мирно, спокійно, по-домашньому співіснуємо з нашими рештками природи і з її м’яким північним світлом; натомість у Греції природа й світло такі прекрасні, такі всюдисущі, такі потужні, такі буйні, що співіснування стоїть на своєрідному почутті – сплаві любови й ненависти. Багато місяців минуло, поки я це збагнув, а примирився з цим аж по багатьох роках.
Цього ж дня, трохи згодом, я стояв біля вікна в готельному номері, куди мене скерував знуджений молодик, представник Британської ради. Я саме написав листа до Алісон. Уже видавалося, що вона дуже далеко – не в часі, не в просторі, а в іншому вимірі, в якого нема назви. Мабуть, у дійсності. Я дивився на майдан Конституції – головне місце зустрічей афінян, на юрми людей, що проходжалися, на білі сорочки, темні окуляри й голі засмаглі руки. Над незліченними столиками кафе просто неба ширяв шелестливий гомін. Панувала спека, як у нас у липні, на небі й далі ні хмаринки. На сході виднів Гімет, де я стояв уранці; присмеркове сонце забарвило його схил ніжною й насиченою лілово-рожевою барвою цикламена. Навпроти, над скупченням дахів, височів масивний темний силует Акрополя – саме такий, який виснувався в уяві, а тому й нереальний. Я почувався так само радісно й довгождано заблукалим, так само щасливо й насторожено самотнім, як Аліса в Країні Див.
Від Афін до Фраксосу – вісім незабутніх годин на пароплавчику в південному напрямку. Острів лежить