Маг. Джон Фаулз
Читать онлайн книгу.
наче олово. Я ледве стримувався, щоб не заплакати від жалю над самим собою. Обличчя перетворилося на маску акротерія[36]. Я ходив багато годин, переживаючи справдешнє пекло.
Люди певного типу належать до суспільства й не усвідомлюють цієї належности; інші ж свідомо силкуються вплинути на нього. Перші – це ґвинтики й коліщатка, другі – механіки й водії. А той, хто поставив себе поза суспільством, може тільки старатися висловити свою незалежність між буттям і небуттям. Не cogito, а scribo, pingo, ergo sum[37]. День за днем мене переповнювало небуття – гірша річ, ніж знайоме почуття фізичної та соціальної самотности. Це був метафізичний відповідник безлюдного острова, мало не відчутний на дотик, як ракова пухлина чи туберкульозна каверна.
Не минуло й тижня, як відповідник справді став відчутний на дотик: прокинувшись, я виявив у себе дві виразки. Майже сподівався чогось такого. Наприкінці лютого я поїхав до Афін і знову відвідав публічний дім у Кефіссії. Знав, що ризикую. Але тоді це не мало значення.
Весь день я був вибитий із колії й не міг нічого вдіяти. У селі жили два лікарі. Один практикував, обслуговував також школу, а другий – замкнутий старий румун – ніби й вийшов на пенсію, та все ж зрідка приймав пацієнта-другого. Шкільний медик раз у раз заглядав до учительської, я не міг до нього звернутися. Отож подався до лікаря Патареску.
Він глянув на виразки, тоді на мене й стенув плечами.
– Fèlicitations.
– C’est…
– On va voir ça à Athènes. Je vous donnerai une adresse. C’est bien à Athènes que vous l’avez attrapé, oui? – Я кивнув. – Les poules là-bas. Infectes. Seulement les fous qui s’y laissent prendre[38].
Пенсне на старечому пожовклому обличчі, злобна посмішка. Його тішили мої розпитування. Є шанси одужати, я не заразний, але мушу утримуватися від жінок. Патареску сам би мене лікував, якби мав потрібний дефіцитний препарат – бензатин-пеніцилін. Він чув, що такі медикаменти можна роздобути в одній афінській приватній клініці, але за них там шкуру здеруть; допіру за вісім тижнів будемо знати, чи цей засіб зарадив. Лікар відповідав мені сухо; все, що він може запропонувати, – це застаріла терапія миш’яком та вісмутом, і в усякому разі спершу треба зробити аналізи. У ньому вже віддавна зсохлася приязнь до людства. Коли я клав на столі гонорар, Патареску придивлявся до мене черепашачими очима.
Я стояв на порозі, й далі по-дурному стараючись розбудити в ньому співчуття.
– Je suis maudit[39].
Медик знизав плечима й випровадив мене. Цілком байдужий, засушений вісник голої істини.
Суще жахіття. До кінця семестру залишався тиждень, і я вирішив був негайно звільнитися й повернутися до Англії. Але здригнувся від думки про Лондон. Якщо вже не на Фраксосі, то принаймні десь у Греції можна хоч якось уникнути розголосу. На Патареску годі покластися, з ним приятелюють два-три літні вчителі; і я знав, що вони часто грають у віст. У кожному сказаному мені слові, в кожній усмішці я шукав натяку на те, що сталося. Уже наступного дня було враження,
Скульптурна прикраса (статуя, пальмета) над рогом фронтону архітектурної споруди.
Cogito, ergo sum (лат.) – Я мислю, отже, існую (Рене Декарт).
– Поздоровляю.
– Це…
– Треба це обстежити в Афінах. Я дам вам адресу. Це ж ви в Афінах підхопили, га? – Я кивнув. – Тамтешні шльондри. Заражені. Тільки дурні на таких спокушаються (франц.).
Я проклятий (франц.).