Маг. Джон Фаулз
Читать онлайн книгу.
говорив і робив, просякло душком театральности, чогось режисерованого й випробуваного на репетиціях. Про свій перший приїзд сюди він розповідав не як очевидець і учасник події, а як драматург, що описує сцену, потрібну для розвитку дії.
– Я зразу ж постановив тут оселитися, – повів він далі. – Не міг проминути це місце. Тільки тут моє минуле могло злитися з прийдешнім. Тож я залишився. І сьогодні я тут. Ви теж.
Навіть у пітьмі відчувалося, що Кончіс спостерігає за мною. Якийсь час я не озивався. Останні слова він особливо наголосив.
– І ви це мали на увазі, кажучи про ясновидство?
– Я мав це на увазі, кажучи про випадковість. У житті кожного з нас настає поворотна мить. Тоді мусиш примиритися з самим собою. Не з таким, яким хочеш стати, а з таким, яким ти став і завжди будеш. Ви ще дуже молоді й не можете цього знати з власного досвіду. Поки що ваше буття – це становлення.
– Мабуть, так.
– Не «мабуть», а цілком певно.
– А що буде, коли проґавиш цю… поворотну мить?
Мені здавалося, що таке вже колись було – тиша дерев, гудок афінського судна, чорний зів рушничного дула.
– Тоді будеш такий, як більшість людей. Мало хто може відчути, що наспіла мить, і відповідно поводитися.
– І ця людина належить до обранців?
– Так. До обранців випадку. – Кончіс рипнув стільцем. – Подивіться-но. Рибалки з ліхтарями.
Вдалині, біля підніжжя гір, в густій тіні, мерехтів пил рубінових вогників. Не знати, чи то просто так сказано про ці ліхтарики, чи то йшлося про те, що вони якимсь чином символізують обранців.
– Подеколи ви, пане Кончісе, заманюєте й підманюєте.
– Стараюся, щоб таке рідше траплялося.
– Сподіваюся на те.
– Вам не здається, що мої слова заважать у вашому житті більше, ніж звичайнісінька балаканина? – спитав Кончіс, трохи помовчавши.
– Напевно, так.
Знову пауза.
– Я не потребую ввічливости. Під нею завжди криється відмова глянути у вічі іншій дійсності. Зараз скажу таке, що вас може вразити. Знаю про вас те, чого ви самі не знаєте… – Він перервав мову, ніби хотів дати мені час приготуватися до шоку. – Ви теж ясновидець, Ніколасе, хоч вважаєте, що це не так. Я ж то знаю.
– Я не ясновидець. Справді, – заперечив я, перегодив і докинув: – Цікаво дізнатися, чому ви так вважаєте.
– Мені відкрилося.
– Коли?
– Волію не говорити про це.
– А однак мусите. Я ж досі не знаю, що ви хочете сказати цим словом. Якщо вам ідеться тільки про щось на зразок інтуїції чи натхнення, то згоджуся, що я таки ясновидець. Однак, здається, ви маєте на увазі щось інше.
Кончіс не зразу відповів. Наче хотів, щоб я за той час оцінив різкий тон свого голосу.
– Ви поводитеся так, ніби я звинуватив вас у злочині, – озвався він. – Або в зіпсованості.
– Перепрошую. Але я ні разу не мав справи з телепатією та ясновидством, – відповів я й наївно додав: – Я взагалі атеїст.
– Звісно, розумна