Маг. Джон Фаулз
Читать онлайн книгу.
мені доведеться тлумачити, що я мав на увазі. Треба буде розповісти вам історію всього мого життя.
– Останні сім місяців я провів серед людей, що засвоїли тільки ази англійської мови.
– Тепер моя французька краща, ніж англійська. Але це дрібниці. Comprendre, c’est tout[76].
– «Аби тільки налагодити зв’язок».
– Чиї це слова?
– Одного англійського романіста[77].
– Не йому казати. Роман, вигадка – це найгірший засіб налагоджування зв’язку.
Я усміхнувся пітьмі. Ми затихли. Зірки подавали знаки.
– Як ви вже чули, мій батько був англієць, – розпочав Кончіс. – Він довозив до Англії тютюн і родзинки, тому жив переважно в Середземномор’ї. У Лондоні мешкав один із його конкурентів, грек, якому в 1892 році прийшла сумна вістка. Його старший брат разом із жінкою загинув під час землетрусу – там, за хребтом, по той бік Пелопоннесу. Вціліло троє дітей. Наймолодших, хлопчиків, повезли до Південної Америки, де жив ще один батьків брат. Найстарша, сімнадцятилітня дівчина, приїхала до Лондона господарювати в домі дядька – того, що конкурував з моїм батьком, віддавна вже вдівця. Вона відзначалась особливою вродою, властивою грекиням із домішкою італійської крови. Мій батько познайомився з нею. Набагато старший, зате, гадаю, доволі привабливий, ще й умів сяк-так говорити по-грецькому. Обом торговцям було вигідно злити дві фірми в одну. Коротко кажучи, дійшло до шлюбу… і я з’явився на світі.
Перше, що мені виразно запам’яталося, – це мамин спів. Весела чи сумна – мама завжди співала. Вона непогано виконувала класичні твори, грала на піаніно, та мені найглибше запали в пам’ять грецькі народні пісні. Їх вона заводила в час смутку. Пригадую, багато років по тому мама розповіла мені про відчуття, коли зійдеш на далекий пагорб і дивишся з вершини, як помалу здіймається до лазурного неба пил вохряної барви. Дізнавшись про смерть батьків, вона пройнялася чорною ненавистю до Греції. Прагла тоді покинути батьківщину й ніколи вже не повернутися. Як багато хто з греків. Знову ж таки, як багато хто з греків, вона не призвичаїлася до вигнання. Дорого треба заплатити за те, що ти народився в цій найгарнішій і найжорстокішій країні світу.
Моя мати співала – і музика стала головною річчю в моєму житті, відколи себе пам’ятаю. Я був вундеркінд. Уперше дав концерт у дев’ять років, і до мене поставилися доволі прихильно. Але в інших дисциплінах я не встигав. Був не тупий, а страшенно ледачий і мав за обов’язок одне – добре грати на фортеп’яно. Чуття обов’язку головно полягає в тому, щоб удавати перед самим собою, що нудне й банальне теж важливе, а цієї штуки я так і не навчився.
На щастя, мене вчив музики чудовий педагог – Шарль-Віктор Брюно. У нього було чимало вад, типових для людей такої професії. Брюно пишався своїми методами навчання й своїми учнями. До бездарних ставився з убивчим сарказмом, до талановитих – з янгольським терпінням. Він здобув чудову музичну освіту, тобто, як на ті часи, став rarissima avis[78].
Розуміти – це все (франц.).
Епіграф роману англійського письменника Едварда-Морґана Форстера (1879–1970) «Говардова садиба».
Рідкісний птах, біла ворона (лат.).