Зворотний бік світів. Дара Корній
Читать онлайн книгу.
І Остап, здебільшого інтуїтивно слухаючи себе, долав болото та вибирав напрям руху.
Йшов, орієнтуючись на спину Мирослада. Той не озирався. Невже образився на онука, котрий пожалів Дужа?
Остап увесь спітнів від напруження. Здавалося, що з вух от-от повалить пара. Усередині все наче палахкотіло. Слухав звуки, читав знаки на воді.
А довкола сердито булькало та крехтіло. Кожен звук упивався масною п’явкою в розум. Наблизився до верболозу, що праворуч від стежки. Зламав суху гілку і час від часу тикав нею перед собою, перевіряючи про всяк випадок інтуїтивно обраний шлях.
Плавно ступав з горбка на горбок, ставлячи ногу в центр купини та спираючись на палку. Ще одну виламав і дав Дужу. Той тільки кивнув розуміюче. Говорити й справді геть не хотілося і, зрештою, не мав права, бо слухав зараз мову болота.
А потім ішли хистким ґрунтом дрібними кроками без затримок. Спина Мирослада вже не маячила попереду. Вони безнадійно відстали.
І Остап розумів, що це його перший урок у світі неврів. Урок на уважність та на везіння.
Старався уникати яскравих зелених плям на болоті. Відчував: під ними заховані водяні «вікна». Бо де більша зелень, там і більше води. Згадував, як рухався Мирослад. Він уникав і ділянок зовсім без рослинності та мочарів, що виглядали як милі зелені галявинки поміж деревами. «Під тонким шаром моху чи трави може бути трясовинне озеро, – бубонів собі під ніс Мирослад, а Остап то добре чув. – У ньому – вірна смерть. І якщо зробив крок, а земля одразу ж наче пішла хвилями або ж довкола ступні починає швидко збиратися вода, то втікай – це сплавина. Обережно, але швидко забирайся з неї. Прохідне ж болото густо вкрите травою з осокою та мохом, має трохи сосон». Остап хвалив себе за те, що вмів слухати. Болото було прохідне.
Нарешті вибралися. Остап озирнувся на Дужа. Той важко дихав, але був живий, і переляк від п’явок майже минувся. Ледве не подякував йому за те, що не стогнав дорогою, не скиглив, дав можливість Остапу зосередитися та вивести їх з болота.
– Пити хочу, – сказав Дуж. Нахилився над болотом, зачерпнув в одному з мочарів води, обтер тіло, голову, намочив обличчя.
Остап мовчки спостерігав за діями товариша по нещастю, обдумуючи, як далі діяти. За болотом починався ліс. А в ньому легко загубитися, бо там напрямки й орієнтири у вигляді білої сорочки Мирослада будуть відсутні.
Дуж випростався і… На його сполотнілому обличчі нізвідки взялася печать жаху. Губи тремтіли, очі по вінця заполонив страх. Дуж дивився на когось чи на щось за спиною Остапа.
Остап обережно розвернувся. Неподалік, під кущем бузини, стояв великий сірий пес і незадоволено шкірив на них зуби. Остап уважно придивився до звіра. То була вовчиця. Він стільки разів ходив на полювання зі Стрибом, що вже добре вивчив усі звички звірів та легко розрізняв їхню манеру рухатися чи міг передбачувати їхні плани.
Згадав слова Стриба: «Вовк – ідеальний сім’янин: не влаштовує скандалів, не ходить наліво, не заводить собі молоденьку вовчицю, усю здобич приносить