Зворотний бік світів. Дара Корній
Читать онлайн книгу.
хлопців до свого обійстя. Присадкувата зграбна хатина тулилася до високих смерек лісу. Крихітне подвір’я було обгороджене низьким тином. Стіни хати складені з кругляка, комори і сіней – з брусів. Зовні добротно побілено тільки стіни тієї частини, яка проглядається з дороги, і, звісно, сіни. Над солом’яною стріхою здіймався комин. Ним і відрізнялася хата Мирослада від решти будиночків в Оселищі. Питання комина ще більше зацікавило Остапа. І він ледве стримався, щоб не зачати розпитувати. Бо до чого тут комин, коли, мабуть, є речі набагато важливіші. І що тоді подумає про нього дідусь Мирослад? Напевне, вважатиме його геть несерйозним. Дідусь оповідає йому про вагомі речі: про батька Рода, про андрофагів, а онук – ляп про комин…
Та Остапа в Мирограді цікавило геть усе. І навіть комин. Він жадібно вбирав у себе нові знання. І зовсім без огиди, на відміну від Дужа. Той переважно мовчав, однак на його обличчі висіла грізна печать вселенської скорботи та невдоволення. Звісно, Мирослад то бачив та робив вигляд, що йому байдуже. Остап завжди спокійно сприймав скромність у побуті. Він легко міг заночувати, при потребі, і під відкритим небом у степу, і в густому дрімучому лісі. Часті «лови вітру» зі Стрибогом привчили його до цього.
На подвір’ї Мирослада росла звичайна трава. Жодних тобі квітників чи бодай грядок перед хатою, як то велось у Яровороті. Трава акуратно скошена. Господарських приміщень поряд не видно. Отже, Мирослад не тримає живності: ні курочок, ні качечок, ні чогось крупнішого.
Майже посеред подвір’я стояла груша, а під нею – невеличкий добротний стіл та зграбна лава. Неподалік – звичайна криниця з журавлем. От і всі особливості обійстя Учителя Мирослада. Дуж невдоволено хмикнув. Невідомо, чого він чекав. Але вже точно не такої бідосі.
Мирослад не зважав. Лишень хитро посміхався в густі вуса. Приязно показав рукою хлопцям на хату, запрошуючи увійти. Зайшли. Спочатку потрапили в крихітні сіни, прибудовані до хати. Сіни теж нічим особливим не вразили. Це була невеличка кімнатка з манюсіньким віконечком, крізь яке в приміщення потрапляло світло. Вікно мало тільки раму, без шиби чи ляди, яка б його затуляла. Під вікном стояла лава. На ній – дерев’яне цеберко з водою та дерев’яний кухлик поруч. Мирослад підійшов до відра, зачерпнув води і пожадливо випив усю до краплі. Набрав знову по вінця. Простягнув кухоль хлопцям. Дуж відразу відмовився, гидливо зморщивши носа. Як це пити з чужої посудини? Він цього не розумів. Натомість Остап із задоволенням вицмулив усе. Вода була смачна, навіть трохи солодка. Загрозливо загурчало в животі. І тільки після цього згадав, що за всіма пригодами геть нічого нині не їв. Ще як повечеряв учора. Бо вранці, коли збирався у світ неврів, так поспішав, що було не до сніданку. Зрештою, навіть якби не поспішав, то навряд чи поїв би. Трохи нервував.
Під лавою стояла невеличка дерев’яна мисчина. У ній, на денці, щось біліло. Учитель Мирослад, очевидно, тримав удома кота.
– А-а-а, це сусідська кицька Мура до мене інколи