Дума про Хведьків Рубіж. Володимир Худенко
Читать онлайн книгу.
І з того стала тьма і світ, що є донині.
А тоді злетів ворон із тьми і світу.
І помішались тьма і світ.
І стала між тьми і світу помісь, і звалась життям.
І то було першожиття.
І вмирало першожиття, бо тьма одділялась од світу знову.
Бо тьма була не світ.
І не хотіло першожиття вмирати, і здержувало тьму зі світом.
І се був початок.
Та не в’язався світ із тьмою, і вмирало першожиття.
І тоді деякий світ став тьмою, а тьма світом.
І з них стало друге життя.
А друге життя було смерть»
До чительника
Текст, приведений нижче, є нічим іншим, як жахалкою, розказаною вашим покірним слугою в ніч на Івана Купала 6–7 липня 200… року коло ватри на околиці села Карабутове Конотопського району Сумської області після дванадцятої години і аж до ранку. Слухачами моїми були мої ж шкільні товариші – учні, певне, 10–11 класу на ту пору, якщо я не помиляюся, звичайно. Варто лише додати, що як ви явите таку ласку дочитати сей текст до кінця, то неодмінно зможете причислити й себе до тії юрби парубків та дівчат коло вогнища у полуночних сутінках, між іще подекуди мальовничої північноукраїнської природи.
«…і виходив Христос сміятися до Іллі і був Господь»
Заспів
Зараз от боку оного козацтво по розных городах розишовшися, полковников, сотников собі понастановлявши и гдеколвек знайшлася шляхта, слуги замковіе, жиди й уряди міскіе – усе забияли, не щадячи ані жон и дітей їх, маетности рабовали, костели палили, обваліовали, ксіонзов забияли, дворі зась и замки шляхецкіе и двори жидовскіе пустошили, не зоставаючи жадного цілого. Рідкій в той кріві на тот час рук своїх не умочил и того грабленія тих добр не чинил.
На початку травня під Жовтими Водами вбивали.
І був там гріх масовий, у всій своїй суті об’ємніший за будь-які проповіді чи сповіді перед Cвятим Таїнством причастя у будь-якому ж із соборів всії неньки-України од храму великомучениці Тетяни до самої Софії Золотоверхої, де дзвони торкають небес.
А чи ж дзвеніли дзвони ті під Жовтими Водами, в степу, між стогону зранених та ляскоту шабель теї години?
Дзвеніли добряче, панове.
Дзвеніли ті дзвони…
А бій же чувся тупотом, ударами по живому і мертвому м’ясу, матюками та хриплими одкровеннями чиїхось вуст між самі хмари:
– Діва Марія, Спаси!
і
– Діва Марія, Спаси!
Івана Остаповича Виговського тягли двоє попід руки, що були добряче туго зв’язані, з одного осередку оточення кудись у тил, а там, на передньому краї, шуміло та ревіло безудержне море скорботи, і вже колишній польський вояка ще силкувався вслухатися в той ґвалт, аби почути якісь, може, вказівки колишніх же своїх командирів.
Хтозна.
Іван Остапович скривився гримасою якоїсь відстороненості, а може, й навіть приреченості, хоч і поставив перед своїм сумлінням умову не зважати на все те, що відбувалось довкола. Він тільки рухався туди, куди саме його волокли двоє: пристаркуватий, літ під шістдесят, і трохи молодший, який, може, четвертого десятка на цей неспокійний рік достиг.
Іван Остапович два рази падав, його підіймали, тягли, але ніби не звертаючи уваги. Двоє мимовільних наглядачів Виговського самі були в якомусь забутті – хлопець зробив такий висновок, коли впав від стусана одного з них в оточенні, тоді був піднятий, і стариган нащось, дідько його розбере, підібрав із трави збиту Іванову шапку, неуважно натягнув йому на голову.
Врешті по дорозі ту шапку однаково згубили, але то вже не важливо.
Іван добре чув голосні збуджені перемови тії мимовільної своєї сторожі, але, певніш усього, не мав наміру в них вслухатися, розібрав тільки, що той старий так наче зветься Панасом, а менший Матвієм.
– Біс мені вас послав, хлопці-молодці-задрипанці, а змій і кат вашій шльондрі-матінці й вам, розтриклятим бовдурам, помийникам і рознощикам бидла! Хай мене, вражу скотину, поб’є грім і Божа кара або начисто спопелить своїм мечем архангел Михаїл, та шоб я отут провалився до бісового дідька ув саме занюхане пекло до мого чортового і самого падлючого свата Архипа, хай він перевернеться сто сорок раз у труні на помині, а я б вас, сучих бусурменят, послав би ок бісовій суці вашій матері на піки ляхам да нічорта б і не пожалів, і не перехрестився б, і ні разу б не випив за упокій ваших продажних душ, шоб вас кат спік і вивернув набік!
Як се – набік, мабуть, не зрозумів не тільки Іван із тим, як його, Матвієм, а ще ж і два чи три козаки позаду, мабуть, мало що втямили.
Оте полонення Івана Виговського, якщо чесно, було чистою виставою майже без дійових осіб – цілком само собою здійснилося.