Ось відкрита долоня (збірник). Галина Вдовиченко
Читать онлайн книгу.
відомий стигматик та доброчинець. Світське ім’я – Франческо Форджоне. Помер 1968 року, коли йому був вісімдесят один рік, п’ятдесят з яких він мав на руках стигмати…
Увечері Дана розмовляла з дітьми по телефону. «А щоб ти чимшвидше одужала, я тобі подарунок відправила», – сказала донька. Наприкінці тижня, коли Дана вже могла сяк-так рухатись і навіть вже бралася до роботи, прибула передача з дому. У пакунку – книжка українською мовою. Про падре Піо.
«Це невипадкові збіги», – вирішила Дана. Уголос собі це сказала, бо так їй було самотньо, що не було до кого й слова мовити. Однак була це вже не та самотність, що досі. Дана наче відчула опіку над собою, немов попереду трохи розвиднілося… Хвороба відступала помалу, настрій ішов догори.
Вона прочитала доньчину книжку, всотала кожне слово, а тоді знов і знов поверталася то до одних сторінок, то до інших. Ланцюжок з медальйоном тримала при собі, гріла в руці, торкалася нього. Він був її, цей медальйон. Він сам прийшов до неї.
Часто думала про падре Піо, про те, що це він вибрав її, дав їй зрозуміти, що опікується нею. Намагаючися розібратися в собі, наближалася до нього. Розмірковувала, миючи кахлі чи протираючи шибки, над його неймовірними здібностями, над тим, як він умів читати думки людей. Може, він і її думки прочитав?.. Він працював по дев’ятнадцять годин на добу, сповідаючи людей, був для багатьох духовним наставником… Він знав, що таке важка ноша й смертельна втома, він зрозумів би чужинку з України.
Хіба Дана не живе за такими ж законами? Хіба не дотримується такої ж програми на щодень? Падре Піо говорив: щодня має бути місце для кількох важливих речей – для молитви, для чесної роботи, для необхідного відпочинку й для діяльної любові до ближніх. Він наполягав, що любов до інших має знаходити вияв у вчинках милосердя, у готовності пробачати, не тримати образу в серці. Дана приймала ці думки як свої, вони й були її думками, тільки падре Піо їх висловив у простий і зрозумілий спосіб, так наче це вона сказала. Він вмів так сказати, як вона відчувала.
Дивилася на свої мозолясті долоні, уявляла: як це, п’ятдесят років носити на долонях стигмати? Що він відчував, бідолашний?
Уночі їй наснилася відповідь. Два довгих тонких, прямокутної форми цвяхи входили в долоні. Нестерпний біль виштовхнув її зі сну, вона пам’ятала це відчуття й за місяць – достатньо було глянути на свої руки, той біль відразу нагадував про себе. Але вже віддалено, наче гуркотіння далекого грому.
Додому у відпустку вона їхала, уже знаючи, що товаришки, Оксана та Віра, заведуть її до доброго лікаря. Лікування пішло їй на користь. Їй наче все допомагало – і люди, і обставини. Вона тепер усе сприймала інакше, глибше й водночас легше. Із вдячністю за все. На дрібниці не звертала уваги, на другорядному не затримувалася. Діти мали своє життя, вона й це сприймала з розумінням. У неї був покровитель, він не забував про неї.
Коли після спільної вечері всі розійшлися – донька з чоловіком та онукою поїхали до себе, а син з невісткою перемовлялися