Летючий корабель та інші слов’янські казки. Коллектив авторов
Читать онлайн книгу.
Мар’є Морівно!
– Ох, Іване-царенку, він нас дожене!
– А бодай йому! Ми хоч годинку яку побудемо вкупці.
Зібралися й поїхали.
Костій Невмирущий додому вертається, під ним добрий кінь спотикається.
– Чого це ти, шкапо несита, спотикаєшся? Чи ж не лихо яке вчула?
– Іван-царенко приходив, Мар’ю Морівну забрав.
– А чи можна їх наздогнати?
– Можна ячменю насіяти, почекати, доки він виросте, зжати-змолотити, пива наварити, випити й сп’яніти, добряче виспатись, а там і навздогінці рушати – та й то встигнемо.
Костій поскакав, наздогнав Івана-царенка.
– Казав же ж, не бачити, поки живий, тобі Мар’ї Морівни!
Відняв її та й повіз до себе.
Залишився Іван-царенко сам, поплакав-поплакав і знов повернувся по Мар’ю Морівну. Під той час Костія вдома не було.
– Їдьмо, Мар’є Морівно!
– Ох, Іване-царенку, наздожене він тебе, на шматки посіче!
– То й нехай посіче, я без тебе жити не можу!
Зібралися й поїхали. Костій Невмирущий додому вертається, під ним добрий кінь спотикається.
– Чого це ти спотикаєшся? А чи знов лихо яке вчув?
– Іван-царенко приходив, Мар’ю Морівну з собою забрав.
Костій навскач, наздогнав Івана-царенка, посік-порубав його на дрібні шматочки й поклав у просмолену бочку, ще й збив залізними обручами та й кинув у синєє море, а Мар’ю Морівну до себе відвіз.
У той самий час у зятів царенкових срібло почорніло.
– Ох, – кажуть вони, – видко, біда сталася!
Орел кинувся до синього моря, схопив і виніс бочку на берег.
Сокіл полетів по живу воду, а ворон – по мертву.
Злетілися всі троє в одне місце, розбили бочку, вийняли шматки царенкового тіла, перемили й склали, як треба. Ворон бризнув мертвою водою – тіло зрослося, наче й не було посічене. Сокіл бризнув живою водою – Іван-царенко здригнувся, встав і каже:
– Та й довго ж я спав!
– Ще б довше проспав, якби не ми, – відповіли зяті. – Ходімо тепер до нас у гості.
– Ні, братики любі, піду я по Мар’ю Морівну.
Приходить до неї і просить:
– Довідайся в Костія Невмирущого, де він дістав собі такого доброго коня.
От Мар’я Морівна вигодила слушну хвилину й стала Костія випитувати.
Костій і каже:
– За тридев’ять земель, у тридесятому царстві, за вогненною рікою живе Баба-яга. Має вона таку кобилицю, на якій щодня навколо світу облітає. Є в неї й багацько інших гожих кобилиць. Я в неї три дні за пастуха був, жодної кобилиці не проґавив, і за те Баба-яга подарувала мені одне лоша.
– Як же ти через вогненну ріку переправивсь?
– У мене є така хустина – як махну нею в праву руч тричі, виросте міст височенний, що вогонь його не дістане.
Мар’я Морівна вислухала уважно й, переказавши все Йванові-царенку, дала йому потай узяту хустину.
Іван-царенко перехопився через вогненну ріку й подався до Баби-яги. Довго йшов він не ївши, не пивши й надибав птаха заморського з малими дітками. Іван-царенко