Кінець зміни. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
дорогу. Причому з біноклем. З дорогим біноклем! Може, ті люди не працювали разом, а…
Він чекає. Злегка всміхається. Коли Холлі вмикає свої мислені процеси на повну, він майже чує, як у неї в голові крутяться коліщата.
– Білле, ти ще тут?
– Так. Просто чекаю, коли ти видаси результат.
– Ну, таки схоже, що вони разом працювали. Принаймні мені так видається. І ніби щось у них було до тих жінок, які загинули. Отаке. Ну як, потішився?
– Так, Холлі, потішився. Мене завтра на пів на десяту до лікаря викликають.
– Прийшли результати?
– Ага. Хочу перед тим влаштувати зустріч із Пітом та Ізабель. Пів на дев’яту тебе влаштовує?
– Звичайно.
– То ми все викладемо, розкажемо про Елдерсон та ігровий пристрій, який ти знайшла в будинку 1588. Подивимося, що вони думають. Як тобі таке?
– Так, тільки вона думати не буде.
– Може, ти помиляєшся?
– Так. А небо завтра може стати зеленим у червоний горошок. Ну а зараз зроби собі попоїсти.
Ходжес запевняє, що так і вчинить, нагріває банку консервованого курячого супу з локшиною, дивлячись ранні вечірні новини. З’їдає більшу частину супу, ложку за ложкою, підбадьорюючи себе: «Ти можеш, ти можеш». Коли він миє посуд, біль у лівій частині живота повертається разом із тими мацаками, які охоплювали спину. Здається, біль рухається вгору-вниз із кожним ударом серця. Шлунок стискається. Ходжес думає, що треба бігти до туалету, але не встигає. Натомість нахиляється над раковиною і блює із заплющеними очима. Не розплющуючи їх, тягнеться до крану, вмикає воду на повну потужність, щоб швидко змити оту гидоту. Він не хоче бачити, що з нього вилізло, бо в роті й у горлі відчувається присмак крові. Ох, думає він, я в халепі. В якій же я халепі.
14
Восьма вечора.
Коли лунає дзвоник у двері, Рут Скапеллі дивиться по телевізору якесь дурнувате реаліті-шоу, яке є просто приводом показати, як молоді люди обох статей бігають майже голі. Замість того щоб іти просто до дверей, вона човгає на кухню і вмикає монітор камери безпеки, яка висить над ґанком. Мешкає жінка в безпечному районі, але все одно не схильна покладатися на удачу; серед улюблених приповідок її покійної матері було «лихо на місці не сидить». Вона дивується і знічується – чоловік на ґанку виявляється знайомим: на ньому твідове пальто, вочевидь, дороге, і капелюх трілбі з пером. З-під капелюха чудово доглянута сива шевелюра виразно спадає уздовж скронь. У руці в нього тоненька валіза. Це – доктор Фелікс Бабіно, голова неврологічного відділення і головне світило регіональної клініки мозкових травм «Лейкс».
Знову лунає дзвоник, і медсестра поспішає відчинити, думаючи: «Він не може знати, що я робила сьогодні ввечері, бо двері були замкнені й ніхто не бачив, як я заходила. Розслабся. Це щось інше. Може, щось профспілкове». Але раніше він із нею профспілкові питання не обговорював, хоча останні п’ять років вона обіймає солідну посаду в професійній спілці медичних сестер. Доктор Бабіно б навіть не впізнав її на вулиці без халата. І тут вона усвідомлює, як вдягнена зараз – у старий домашній халат і так само старі капці (ще й