Листи до полковника. Яна Дубинянская
Читать онлайн книгу.
розгром. Катя Андреєва йде на золоту медаль, ви ж це знаєте. Крім того, я впевнений, вона читала п’єсу, просто ви збили її з пантелику. Навіщо?
– Що – навіщо?
– Навіщо вам це потрібно?
Цікава виходить розмова, констатувала Ева без натяку на внутрішній сміх. Найкумедніше, що Лімберг однозначно стенографує її в пам’яті. Й мета в нього, звичайно ж, найшляхетніша: розібратися, зрозуміти, допомогти. Всі навкруги ніби змовилися їй допомагати!..
…Наполіг, що опік треба змастити маззю, передбаченою для таких випадків в особистій аптечці співробітника цивільних спецслужб. Аптечка знаходилася в кабінеті, тому самому – чи точнісінько такому ж – де Ева була минулого разу, і позаминулого, і так далі. Дракон, сімейне фото, комп’ютер, монітор якого чомусь розвернули на три чверті до дверей. Втім, зрозуміло, для чого. Щоб відразу. Навідліг.
– Перепрошую, – досить переконливо знітився цивіл, повертаючи монітор у висхідне положення. – Перед церемонією я саме… Ми заблокували сигнал з їхнього сервера, йдуть переговори. Можете не хвилюватися, крім нас із вами цих фотографій поки що ніхто не бачив.
«Поки що» в нього вийшло професійно, майже без притиску. І часу їй дали рівно стільки, скільки треба. Щоб устигла впізнати й жахнутися, але не надто роздивилася подробиці, навряд чи такі смажені, як того вимагає класика жанру. Далі мала відбутися душеспасительна бесіда, що відразу й розпочалася. Нудна, наче поховальний цивільний костюм.
Ось тут Еві і стало байдуже. Жінка перетворилася на функцію. На той момент – аналітичну функцію, яка розмірковує, чи це можливо. Технічно.
З фотографіями найпростіше: цивіли озброєні будь-якою оптикою. Чи вони справді потрапили до реального інтернет-видання? – вона тоді ковзнула поглядом по заголовку веб-сторінки, не читаючи, – та яка різниця. Підбити зграю десятикласників не піти на день народження до вчительки ще легше. І, мабуть, зовсім не важко проінструктувати певним чином окремо взятого хлопця п’ятнадцяти років…
Та невже вони зрежисували навіть іскру від салюта?
Дилда рюмсала відчайдушно й мовчки, не знімаючи окулярів: з-під оправи із запрілими скельцями блищали мокрі щоки й шморгав буряковий ніс. Дивитися на неї було шкода. Навіть Відкривачці.
– Не реви, – миролюбно сказав він, кладучи долоню їй на плече з висоти парапету. – До осені візьмуть нормальну літераторку. І почапаємо гуртом типу перескладати: я, ти, Бейсик…
Дилду пересмикнуло – чи то від дотику, чи то від пропонованого синонімічного ряду; Відкривачка втратив рівновагу, ледь не полетів з парапету на клумбу й виматюкався, пригадавши Дилду вже вкупі зі вчителькою, письменником Антоколовським та іншими класовими ворогами. Потім посунув Горобця, всівся зручніше й запалив щось самокрутне й смердюче. Втім, тут, на свіжому повітрі, майже не відчувалося.
– Розслабтеся, – мовив Бейсик. – Перескладемо вже сьогодні. Єві дехто популярно пояснить, наведуть певні аргументи, і… – він багатозначно гигикнув. – А декому й без того світить гарантоване