Чотири після півночі (збірник). Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
в голову Алберта Кавснера якийсь німий, безтямний жах. Він відчув, як щось давить йому на плечі і, опустивши очі, побачив, що, схрестивши руки на грудях, сам учепився в себе.
Браян прислухався зі всією своєю увагою. Він почув власне дихання і дихання інших… проте більше нічого не чув.
«Це тільки її уява, – подумав він. – Ото й усе».
Але залишався заінтригованим.
– Що? – настійливо запитала Лорел. – Що ти чуєш, Дайно?
– Не знаю, – відповіла дівчинка, не відвертаючись від вікна. – Там ледь чутно. Мені було подумалося, що я це чую, коли ми спустилися з літака, та потім я вирішила, що це лише моя уява. Тепер я чую цей звук трішки краще. Я чую його навіть крізь скло. Цей звук… він трохи схожий на рисові пластівці, коли заллєш їх молоком.
Браян обернувся до Ніка й запитав стиха:
– Ви чуєте що-небудь?
– Та нічогісінько збіса, – відповів Нік таким самим, як у Браяна, голосом. – Але вона сліпа. Вона звикла примушувати свої вуха працювати з подвійною ефективністю.
– Я думаю, це істерія, – мовив Браян. Тепер він уже шепотів, майже торкаючись губами Нікового вуха.
Дайна відвернулася від вікна.
– Ви чуєте що-небудь? – передражнила вона. – Та нічогісінько збіса. Але вона сліпа. Вона звикла примушувати свої вуха працювати з подвійною ефективністю. – Дайна зробила паузу, а потім додала: – Я думаю, це істерія.
– Дайно, що це ти таке говориш? – розгублено, злякано запитала Лорел. Вона не чула мурмотіння Браяна й Ніка, хоча стояла до них набагато ближче, ніж Дайна.
– Запитайте в них, – сказала Дайна. Голос у неї тремтів. – Я не божевільна! Я сліпа, але не божевільна!
– Гаразд, – промовив Браян вражено. – Гаразд, Дайно. – А потім до Лорел: – Я балакав з Ніком. Вона нас почула. Аж звідтіля, від вікна, вона нас почула.
– У тебе класний слух, золотко, – похвалила Бетані.
– Я чую те, що чую, – сказала Дайна. – І я таки чую щось отам. У тому напрямку. – Дівчинка показала крізь вікно на схід. Вона обвела їх своїми незрячими очима. – І воно лихе. Там цей жахливий звук, цей лячний звук.
Дон Ґефні нерішуче промовив:
– Якби ви впізнали, маленька міс, що воно таке, нам би це допомогло, можливо.
– Я не можу, – відповіла Дайна. – Але знаю, що воно ближче, ніж було. – Вона знову одягла свої темні окуляри, рука в неї тремтіла. – Нам треба забиратися звідси. І нам треба забиратися швидше. Бо щось наближається. Це щось лихе, воно й видає отой крупнистий звук.
– Дайно, – сказав Браян, – у літаку, яким ми прилетіли, майже закінчилося пальне.
– Тоді ви мусите його туди залити! – пронизливо закричала Дайна. – Воно наближається, невже ви не розумієте? Воно наближається і, якщо ми не заберемося до того, як воно опиниться тут, ми загинемо! Ми всі загинемо!
Голос у неї надломився, вона почала схлипувати. Вона ж не провісниця, не медіум, а тільки маленька дівчинка, змушена переживати свій жах у темряві, що була майже цілковитою.
Вона нетвердою ходою вирушила до них, її