Пішла селом,

      Плаче Катерина;

      На голові хустиночка,

      На руках дитина.

      Вийшла з села – серце мліє;

      Назад подивилась,

      Покивала головою

      Та й заголосила.

      Як тополя, стала в полі

      При битій дорозі;

      Як роса та до схід сонця,

      Покапали сльози.

      За сльозами за гіркими

      І світа не бачить,

      Тільки сина пригортає,

      Цілує та плаче.

      А воно, як ангелятко,

      Нічого не знає,

      Маленькими ручицями

      Пазухи шукає.

      Сіло сонце, з-за діброви

      Небо червоніє;

      Утерлася, повернулась,

      Пішла… тілько мріє.

      В селі довго говорили

      Дечого багато,

      Та не чули вже тих річей

      Ні батько, ні мати…

      Отаке-то на сім світі

      Роблять людям люде!

      Того в’яжуть, того ріжуть,

      Той сам себе губить…

      А за віщо? Святий знає.

      Світ, бачся, широкий,

      Та нема де прихилитись

      В світі одиноким.

      Тому доля запродала

      Од краю до краю,

      А другому оставила

      Те, де заховають.

      Де ж ті люде, де ж ті добрі,

      Що серце збиралось

      З ними жити, їх любити?

      Пропали, пропали!

      Єсть на світі доля,

      А хто її знає?

      Єсть на світі воля,

      А хто її має?

      Єсть люде на світі —

      Сріблом-злотом сяють,

      Здається, панують,

      А долі не знають —

      Ні долі, ні волі!

      З нудьгою та з горем

      Жупан надівають,

      А плакати – сором.

      Возьміть срібло-злото

      Та будьте багаті,

      А я візьму сльози —

      Лихо виливати;

      Затоплю недолю

      Дрібними сльозами,

      Затопчу неволю

      Босими ногами!

      Тоді я веселий,

      Тоді я багатий,

      Як буде серденько

      По волі гуляти!