Кохайтеся, чорнобриві,

      Та не з москалями,

      Бо москалі – чужі люде,

      Роблять лихо з вами.

      Москаль любить жартуючи,

      Жартуючи кине;

      Піде в свою Московщину,

      А дівчина гине…

      Якби сама, ще б нічого,

      А то й стара мати,

      Що привела на світ Божий,

      Мусить погибати.

      Серце в’яне, співаючи,

      Коли знає за що;

      Люде серця не побачать,

      А скажуть – ледащо!

      Кохайтеся ж, чорнобриві,

      Та не з москалями,

      Бо москалі – чужі люде,

      Згнущаються вами.

      Не слухала Катерина

      Ні батька, ні неньки,

      Полюбила москалика,

      Як знало серденько.

      Полюбила молодого,

      В садочок ходила,

      Поки себе, свою долю

      Там занапастила.

      Кличе мати вечеряти,

      А донька не чує;

      Де жартує з москаликом,

      Там і заночує.

      Не дві ночі карі очі

      Любо цілувала,

      Поки слава на все село

      Недобрая стала.

      Нехай собі тії люде,

      Що хотять, говорять:

      Вона любить, то й не чує,

      Що вкралося горе.

      Прийшли вісти недобрії —

      В поход затрубили.

      Пішов москаль в Туреччину;

      Катрусю накрили.

      Незчулася, та й байдуже,

      Що коса покрита:

      За милого, як співати,

      Любо й потужити.

      Обіцявся чорнобривий,

      Коли не загине,

      Обіцявся вернутися.

      Тойді Катерина

      Буде собі московкою,

      Забудеться горе;

      А поки що, нехай люде

      Що хотять, говорять.

      Не журиться Катерина —

      Слізоньки втирає,

      Бо дівчата на улиці

      Без неї співають.

      Не журиться Катерина —

      Вмиється сльозою,

      Возьме відра, опівночі

      Піде за водою,

      Щоб вороги не бачили;

      Прийде до криниці,

      Стане собі під калину,

      Заспіває Гриця.

      Виспівує, вимовляє,

      Аж калина плаче.

      Вернулася – і раденька,

      Що ніхто не бачив.

      Не журиться Катерина

      І гадки не має —

      У новенькій хустиночці

      В вікно виглядає.

      Виглядає Катерина…

      Минуло півроку;

      Занудило коло серця,

      Закололо в боку.

      Нездужає Катерина,

      Ледве-ледве дише…

      Вичуняла, та в запечку

      Дитину колише.

      А жіночки лихо дзвонять,

      Матері глузують,

      Що москалі вертаються

      Та в неї ночують:

      «В тебе дочка чорнобрива,

      Та ще й не єдина,

      А муштрує у запечку

      Московського сина.

      Чорнобривого придбала…

      Мабуть, сама вчила…»

      Бодай же вас, цокотухи,

      Та злидні побили,

      Як ту матір, що вам на сміх

      Сина породила.

      Катерино,