Хто ж викохав тонку, гнучку

      В степу погибати?

      Постривайте – все розкажу,

      Слухайте ж, дівчата!

      Полюбила чорнобрива

      Козака дівчина.

      Полюбила – не спинила,

      Пішов – та й загинув…

      Якби знала, що покине —

      Була б не любила;

      Якби знала, що загине, —

      Була б не пустила;

      Якби знала – не ходила б

      Пізно за водою,

      Не стояла б до півночі

      З милим під вербою;

      Якби знала!..

      І то лихо —

      Попереду знати,

      Що нам в світі зострінеться.

      Не знайте, дівчата!

      Не питайте свою долю…

      Само серце знає,

      Кого любить. Нехай в’яне,

      Поки закопають!

      Бо не довго, чорнобриві,

      Карі оченята,

      Біле личко червоніє

      Не довго, дівчата!

      До полудня, та й зав’яне,

      Брови полиняють…

      Кохайтеся, любітеся,

      Як серденько знає.

      Защебече соловейко

      В лузі на калині,

      Заспіває козаченько,

      Ходя по долині.

      Виспівує, поки вийде

      Чорнобрива з хати,

      А він її запитає,

      Чи не била мати.

      Стануть собі, обіймуться —

      Співа соловейко;

      Послухають, розійдуться, —

      Обоє раденькі…

      Ніхто того не побачить,

      Ніхто не спитає:

      «Де ти була, що робила?»

      Сама собі знає.

      Любилася, кохалася,

      А серденько мліло:

      Воно чуло недоленьку,

      А сказать не вміло.

      Не сказало – осталася,

      День і ніч воркує,

      Як голубка без голуба,

      А ніхто не чує…

      Не щебече соловейко

      В лузі над водою,

      Не співає чорнобрива,

      Стоя під вербою,

      Не співає – сиротою

      Білим світом нудить.

      Без милого батько, мати —

      Як чужії люди,

      Без милого сонце світить —

      Як ворог сміється,

      Без милого скрізь могила…

      А серденько б’ється!

      Минув і рік, минув другий —

      Козака немає;

      Сохне вона, як квіточка;

      Ніхто не питає.

      «Чого в’янеш, моя доню?» —

      Стара не спитала,

      За сивого, багатого

      Тихенько єднала.

      «Іди, доню, – каже мати, —

      Не вік дівувати.

      Він багатий, одинокий —

      Будеш панувати».

      «Не хочу я панувати,

      Не піду я, мамо!

      Рушниками, що придбала,

      Спусти мене в яму.

      Нехай попи заспівають,

      А дружки заплачуть:

      Легше, мамо, в труні лежать,

      Ніж його