Амазонка. Київ–Соловки (збірник). Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
констатувала Теліга, у Києві, в окупованому Києві українських письменників не виявилося – треба було заново створювати Спілку українських письменників.
Велено – цим клопотався від імені проводу ОУН Олег Ольжич – зроблено.
15 листопада 1941 року відбулися загальні збори новоутвореної Спілки українських письменників. Класиків у її рядах не було, як і видатних та визначних, все молоді, ще нікому не відомі, а то й початківці… (Як пізніше виявиться, і графомани теж, а цих де й не сій, а вони вродять рясно.)
Загальні збори затвердили тимчасовий статут Спілки. Новоутворена Спілка повинна була стати, по суті, клубом за інтересами, де мало зосереджуватися творче життя, і систематично – раз на тиждень – творці мали збиратися для обговорення творів своїх усіх жанрів та літературні й літературно-філософські питання. У роботі мали брати участь всі члени Спілки, запрошувалися працівники суміжних галузей мистецтва. Було обрано правління Спілки у складі: голова – Олена Теліга, заступник голови – Борис Вінницький, секретар – Іван Ірлявський. Задумано було організувати при Спілці видавництво «Культура» та журнал з тією ж назвою, готувалися випускати літературно-критичний альманах (в подальших планах було видання творів тих письменників, які за більшовиків були репресовані й знищені, зокрема, в першу чергу видання поезій Євгена Плужника).
Також при редакції газети «Українське слово» вирішено було випускати журнал «Літаври», редактором якого призначили Олену Телігу.
Літературна молодь, що набігла до Спілки, була різна. Одні здібні, як кажуть, подавали надії, інші – так собі. Сіренькі до безнадійності, але дуже хотіли «творити». Одні усвідомлювали себе українцями, тож прислухалися до порад відомої поетеси й голови Спілки і разом з нею намагалися створити правдиве українське мистецтво. Інші, «виховані більшовицькою пропагандою», націоналістичних ідей не сприймали, хоча… Один поперед одного спішили пристосуватися до нових реалій, «переорієнтовувалися», а це значить, що одні імена заміняли іншими. Раніше писали про Сталіна, тепер про Гітлера. І бігом несли свої писання до «Літаврів»: друкуйте пошвидше, це ж про самого фюрера великого німецького народу! Посипались славослів’я на адресу «визволителів». Теліга такі римовані вправи не приймала і друкувати категорично відмовлялася – ображені «творці» бігли з доносами на неї до гестапо.
Доноси множилися жахливо швидко, над головою Олени Теліги почали згущуватися чорні хмари.
Про роботу Олени Теліги на посаді редактора «Літаврів» один з авторів так після війни згадуватиме:
«Я передав редакційну теку „Літературного додатку“ пані Телізі. Вирішено випускати окремо від „Українського Слова“ літературний часопис, якому пані Теліга дала назву – „Літаври“. Така назва всім нам, редакційним працівникам, була до вподоби. І ніхто з нас її не заперечував – така свіжа і головне бойова, що відповідала духові наших революційних буднів і свят.
– Нехай