«Батьки були українцями, але не виховували своїх дітей по-українськи. Тепер стають батьки активними українцями, але на дітей, у цьому відношенні, не звертають уваги. Діти були заскочені революцією. Універсали, прапори, паради – все нове й небувале, незрозуміле…Старший брат, заполонений стихією української революції, раз глянувши на лави українського війська, що проходило зі співом „Запорозького маршу“, пішов до Української армії. Мати говорила тепер з московським оточенням принципово по-українськи, але з дітьми й далі по-московськи… Олена з молодшим братом обертались між товаришами по школі та забавах в парку Політехніки, але Київ для них був далі „російським“ містом. Не розуміли, в чому тут річ.

      Одного дня, коли в Києві була українська влада, стався такий випадок: до дверей помешкання хтось застукав і коли мама відчинила, на порозі з’явилась постать висока, струнка, молода, але з дуже худим і вимученим обличчям. Всім стало ясно, що це один з тих, які повертаються з німецького полону. Він запитав московською мовою: „Тут живуть українці?“ Відповідь – „Так!“ Незнайомий безсило опустився на крісло й почав плакати, крізь сльози оповідаючи:

      – Три роки тому це було російське місто, а тепер українське. Я князь Трубецкой. Місяць тому я увійшов на територію Росії, але знаходжу – Україну. Де ж Росія?

      Йому було пояснено, що Росія починається на північ від Курська.

      Для малої Олени це була перша лекція про українську революцію. За нею прийшла і друга. На парад на честь союзу української армії з денікінцями мати не пустила. Але коли незадовго після музики почулись постріли, всі вибігли на вулицю. Від Хрещатика мчав кіннотник. З пістолею в руці нагнувся над гривою коня, а за ним маяв чорний довгий шлик. На нього сипались питання – що таке? що сталось? – У відповідь він радісно вигукував: „Наконец опять бйом русских!“

      Ця радість захопила Олену. Цей казковий лицар став втіленням краси і мрій. Став ідеалом, по якому треба було всіх міряти. І її дорогий батько, і коханий брат серед тих, що тепер б’ють „русских“, хоч і не знала тоді, за що їх властиво бити. Але питання такі недовго мучать дітей. Діти мають більше „уважніших“ справ. В кожному разі й цей казковий лицар говорив по-російськи». (О. Жданович. Олена Теліга: збірник. Видання Українського Золотого Хреста. – Детройт – Нью-Йорк – Париж, 1977. Перевидано заходами видавництва ім. О. Теліги, Фундації ім. О. Ольжича. Київ, 1992).