Аргідава. Марiанна Гончарова
Читать онлайн книгу.
бачив. Вона ж фиркає, ображається, краде потрошку, скидає з поверхонь усілякі дрібниці, ганяє їх лапою по підлозі, у вікно дивиться годинами, на коліна лізе, така корова, клубком згортається, вилизує себе і тих, хто їй подобається…
– Ну, я зауважив. Мені лестить, – Гнат саме витирав носовичком свою скроню та щоку, котрі Луша щедро обцілувала на прощання. – А вона багато слів говорить?
– Ну, англійською лише про любов.
– А іншими мовами?
– Іншими мовами нявкає. І коли хоче їсти або гуляти, каже «Маааха». Тобто я.
– Ох! Чудеса виявилися поряд! – вигукнув радісно Гнат. – Ходімо швидше, Маха. Ти – просто скарб. Аська зрадіє, а то мені до універу треба їхати. У мене лекція.
– Лекція? Ти вчишся? Ні? – Маруся зупинилась. – Я не бачила тебе… вас в університеті. Викладаєш…те?
– Ага. Викладаєште, – Гнат засміявся. – Та кілька годин у мене. Аспірант… ми. Звичайно, ти не бачила. Ганяєш, задерши носа, з почтом залицяльників і друзів, де тобі мене побачити. А ось я тебе бачив. І не раз. Ходімо швидше.
Гнат пхикнув, не приховуючи задоволення, що Маруся зайшлася від сміху, задираючи коліна, ніби конячка в галопі.
– Ось тут, – показала Маруся будинок, – жила моя найкраща подруга Мірочка. Вона зараз в Ізраїлі вчиться. І збирається йти до армії служити. Дуже цим пишається. А це старе дерево, слива-угорка – наш із Мірочкою штаб.
– Ааа, штабик! Хлопчики в дитинстві так називали секретні свої місця.
– Велике діло, штабик. Та ми з Міркою державні, ні, всепланетні проблеми вирішували он там, на тій гілці. Сиділи… Як два горобці…
Дорогою вони обдерли нічийну, а отже, спільну черешню.
– А що ти викладаєш? – спльовувала Маруся кісточки в кулак і з задоволенням зауважила, що Гнат також не плюється на всі боки, а збирає кісточки в долоню.
– Історію стародавнього світу і археологію.
– Та невже?! Овва! Правда? Чесно-чесно? А сюди чого переїхав?
– Та якось… Батькові клімат не підходив у місті. Він астматик. А тут у вас, в сільській місцевості… точніше, тепер уже в нас, добре. Тато в архіві працює. Вже тиждень. Директором.
– В архіві? – Маруся зупинилася, практично на одній нозі завмерла, тримаючи перед собою кулак із черешневими кісточками. – Ні, правда, в архіві?!
– Ну правда, звичайно. Навіщо ж мені вигадувати. А що в цьому такого? Ти чого зупинилась у позі журавля? Ходімо. Слууухай, а що це в тебе з обличчям?
– А що? – йой! – Маруся згадала, що вийшла кудлата, вії… та немає, як їй здається, у неї жодних вій, так, сама назва, щітка облізла. Після прибирання навіть не вмилася, так і вибігла, як дурепа якась, в чому була, на перший поклик першого ж незнайомця, забувши, чого навчали батьки та школа. Мама її, Оленка, якось привезла з Голландії олівець. З тих, що в школі роздають дітям. На олівці було написано: «Say no to stranger» (Не розмовляй із незнайомцем), але хто ж маму слухає в дев’ятнадцять років?
– У мене на обличчі? Де? – Маруся тильним боком долоні заходилася витирати щоку.
– Ні, на носі в тебе, тут, – Гнат тицьнув вказівним