Поринь у книгу. Влад Ковтуненко
Читать онлайн книгу.
шається наодинці після зради товариша.
Він поранений, покинутий і нікому непотрібний, але сповнений бажання жити. Боротьба виявляється важкою: голод, біль і втома вимотують, доводять до відчаю та сліз. Вони позбавляють героя останніх надій на порятунок, однак, він йде вперед, а коли не може йти – повзе. Під кінець подорожі герой втрачає людську подобу й перетворюється на істоту, яку тяжко назвати людиною. Він зляканий, злий і настільки голодний, що не роздумуючи готовий кинутися на все, чим можна вгамувати голод. Та попри всі тяготи, йому вдається досягти своєї мети та врятуватися.
Однак, співчувати герою я не міг, адже невідомо, хто ця людина насправді. Читаючи твір, мене не покидала думка, що автор розповідає про бандита, адже виникає питання: як він дістав золото? Можливо, вбив когось чи пограбував. Що як у творі зображено не боротьбу за життя, а покарання за скоєне? Достеменно невідомо. Але, якщо герой скоїв щось подібне, чи можу я йому співчувати? Відповідь зрозуміла – ні.
Нам також невідомо, чи є в героїв знаряддя золотошукачів. Натомість, ми знаємо, що вони мають дві рушниці, набої яких були використані раніше.
Стосунки героїв жахливі й друг без вагань кидає свого пораненого друга. Навряд чи таке могло статися із золотошукачами, які разом працювали, мріяли про багатство та сьорбали з одного казанка.
Отже, як я вже писав вище, розповідь «Жага до життя» справила на мене неоднозначне враження. Автор захоплюється духовною силою, мужністю та прагненням до життя головного героя й бажає пробудити в нас – читачах – подібні почуття. Але моє ставлення до героя протягом усіх подій залишається байдужим. Я бачу боротьбу за життя, однак не знаю, чи варта ця людина життя. Тому вважаю, що захоплюватися головним героєм твору нерозумно. Можна лише перейняти його мужність, жагу до життя та силу духу, але не більше.
Ельвіра Дмитрівна сиділа на стільці, а її зморшкувате обличчя більше нагадувало камінь із застиглими пожовклими очима. Вона дивилася на учня так, наче він тільки-но прочитав кілька найеротичніших цитат із роману «П’ятдесят відтінків сірого», а не звичайний твір.
Інші учні, здивовані реакцією вчительки, сиділи, мов статуї. Зазвичай, слухаючи твори, Ельвіра Дмитрівна безперестану перебивала та вносила власні правки. Про чіпляння ледь не кожного слова годі й казати: «Хто пише «все рівно»? Потрібно писати «однаково». Навіщо ви вчите українську мову? Щоби робити такі дурнуваті помилки?», «Хто ж тут ставить «у». Згадуй чергування». І ще десятки подібних чіплянь. Таке відчуття, що вони не на уроці літератури, а на українській мові.
Зараз же жінка сиділа мовчки. І ніхто не міг зрозуміти, що саме викликало мовчання. Чи твір наскільки захопив жінку, що в неї відмовив язик, чи вона була настільки розчарована, що вважала за краще промовчати, не заливаючи й так жахливу писанину брудом.
– Я закінчив, – невпевнено сказав Максим, чекаючи хоча б якоїсь реакції.
– Ти сам це написав? – нарешті мовила Ельвіра Дмитрівна. Її обличчя продовжувало зберігати спокій, хоча блиск в очах наводив моторошне відчуття.
– Авжеж, – Максим кивнув. – Весь вечір витратив.
– Тобто, – жінка піднялася зі стільця, кинувши на стіл ручку, яку весь час тримала в руці, – ти вважаєш, що захоплюватися людиною, яка змогла пережити один із найстрашніших кошмарів, – нерозумно?
– Я вважаю, що так. І я детально розписав у творі всі роздуми щодо цього.
Обличчя Ельвіри Дмитрівни скривилося в страшній посмішці, від якої спинами учнів пробігли колони мурах.
– Ти взагалі зрозумів тему твору?
– Потрібно написати, чим мене захопив головний герой.
– І? Де все це? По темі написано лише те, що захоплюватися головним героєм нерозумно. Чи я щось не так зрозуміла?
– Ви все вірно зрозуміли. Як можна захоплюватися людиною, про яку нічого не відомо? Що як він вбив когось заради золота? Чи пограбував. Чи катував, аби вивідати, де сховано скарб.
– Максиме, ти передивився фільмів жахів. Він був звичайним золотошукачем, який бажав багатства. У той час багато жителів Американського континенту йшли шукати золото.
– І де це написано? Покажіть хоча б один доказ. Джек Лондон навіть не написав, чи було в героя знаряддя золотошукача. Якщо він мав хоча б кирку, чому не скористався нею для захисту від диких тварин? Чому тягнув незаряджену рушницю?
Вчителька дивилася на хлопця все більш страшним поглядом. Її очі неприродньо витріщилися, а пожовклі білки червоніли, називаючись кров’ю.
Не часто знаходивсь учень, який наважувався сперечатися з нею. Здебільшого, усі були впевнені, що Ельвіра Дмитрівна знає все. І це, безсумнівно, правда. Якщо вона каже, що учень помиляється, то так воно і є. Не даремно ж вона закінчила два університети і пропрацювала півстоліття вчителем літератури.
Цей же хлопчак за півроку встиг добряче набриднути й показати себе не з кращого боку. Можна впевнено сказати, що Ельвіра його ненавиділа. Максим постійно сперечався, намагаючись поставити її досконалі знання під сумнів. Змушував сперечатися з ним – молокососом, який