Поринь у книгу. Влад Ковтуненко
Читать онлайн книгу.
Овсієнку!
Вона обвела поглядом учнів і насолодилася тим, як ті злісно подивилися на Максима.
«Нехай ще вони йому розкажуть, у розмові з ким потрібно запхнути язика в одне місце!»
Максим не реагував на погляди однокласників. Нехай повилазить. Самі бояться її, а потім обурюються, коли чують у свій адрес «йолопи» та «дурні». Хоча. Після дзвоника краще швиденько вшитися, щоби не перепало на горіхи, адже в класі є кілька безмозких горил, для яких слово «контрольна» страшніше, ніж для віруючого пекло.
– Сподіваюся, більше інтелектуалів із власною думкою не залишилося? – відповіді не було. – Чудово, а зараз ми… – вчительку перебив дзвоник, який пронісся луною коридорами, звільняючи дітей від щоденних мук у стінах ліцею. – Ну от. Хто не здав твори, принесете завтра й покажете. І пам’ятаємо про контрольну. До побачення.
Учні почали збиратися. У коридорі піднявся галас, а підлога затремтіла від сотень ніг дітей, які радісно побігли до виходу.
Ельвіра Дмитрівна уважно слідкувала за Максимом, який поспіхом запихав у рюкзак пенал та книги.
«Хоче швидше піти», – вона посміхнулася.
Коли Максим попрямував до дверей і майже вийшов із класу, жінка голосно промовила:
– Овсієнко, залишся на хвилинку. Потрібно поговорити.
Максим застиг біля входу.
«Чорт!» – він ледь стримався, щоби не викрикнути це в слух. Йти знову до старої відьми не хотілося, та чи є вибір? Втекти? Просто піти? Ні, вона тоді точно спокійно жити не дасть. І не тільки йому, а й всьому класу.
Хлопець обернувся до вчительки, ледь утримуючи на обличчі посмішку.
Однокласники проходили повз нього до дверей. Деякі дивилися на нього злим поглядом, а деякі – ледь не свердлили. Один хлопець – Андрій Мислявчук – з яким у Макса постійно виникали конфлікти, показово штовхнув його плечем, на додачу промовивши:
– Зійди з дороги, дурню.
Максим стиснув кулаки, але стримався. Не час. Повз пройшла дівчинка, з якою він сидів:
– Тебе зачекати? – запитала вона, на що отримала негативне кивання головою. Не сказавши більше ні слова, вона вийшла з кабінету, зачинивши за собою двері. Максим залишився з Ельвірою Дмитрівною наодинці. Він повільно підійшов до вчительки, намагаючись не дивитися у її пожовклі очі.
Ельвіра Дмитрівна також натягнула посмішку, демонструючи напівгнилі зуби. Напевно, саме так посміхається смерть перед тим, як забрати чергову людину у світ мертвих.
– Максиме, ти помітив, що конфлікти між нами почастішали?
Хлопець кивнув головою, не бажаючи відповідати. Єдине, чого він хотів – якнайшвидше покинути цей кабінет і забути до завтра стару відьму.
– Ти розумієш, що конфлікти з вчителями ніколи не доводять ні до чого доброго? Я не хотіла казати при всіх, але з твоїм характером буде дуже тяжко в житті. Не завжди люди будуть адекватно реагувати на твою думку, як сьогодні я.
Від останніх слів, Максим ледь не засміявся.
«Сама пані адекватність».
– Не