Коханка з площі Ринок. Андрій Кокотюха
Читать онлайн книгу.
Ми ще налагоджуємо стосунки з новими підданими Його Величності. Труднощі перехідного періоду є.
– Обшуки й арешти – труднощі перехідного періоду? – зиркнув на капітана Віхура.
– Від мене нічого не залежить, – сухо відповів Зубов. – Цапа відбувайла в моїй особі шукати не слід. За дії кожного недалекого хама не маю наміру відповідати. Вільні! – кинув унтеру, вже російською.
Той витягнувся, віддав наказ солдатам, повів їх геть.
– Чого зволить пан офіцер? – Віхура вже трохи заспокоювався.
– Вам усе пояснить пан Кошовий.
– То все ж таки – ваші штучки? – відставний комісар знову зиркнув на Клима.
– Що я маю пояснити?
– Залучити пана колишнього поліцейського до нашої справи.
– Поліцейські не бувають колишніми, – буркнув Віхура. – Як і військові, до речі. А ось комісари йдуть у відставку.
– З формулюванням визначимося, – відмахнувся Зубов. – Ми витрачаємо забагато часу, панове. Самі побачите. Видовище красномовне. Прошу за мною.
Розділ п’ятий
Перший свідок і чоловічі капці
Видовище справді не потребувало додаткових коментарів.
Посеред невеличкої зали помешкання на другому поверсі, вікна якого виходили на похмуру осінню площу, лежала, розкинувши руки, жінка. Обличчя закривали просякнуті кров’ю пасма волосся, яке за життя мало колір стиглого каштану. Кров тут була всюди – довкола голови, на її халаті, на світлій сорочці, що з-під нього визирала, круг тулуба, на стінах, на дзеркалі. Складалося враження – вбивця навмисне розбризкав її, роблячи якийсь, зрозумілий лише йому, останній кривавий акорд.
У кутку валявся важкий підсвічник. Гострі краї його, як і вся основа, теж вимастилися в кров. Віхура миттю повернувся в недалеке минуле, коли опинятися на місцях злочинів та оглядати трупи для нього було ледь не щоденною справою та неодмінною частиною роботи.
Відтак відразу пожвавився. На його обличчя навіть повернувся звичний червоний колір. Безцеремонно відсунувши плечем Зубова, відставний комісар присів біля знаряддя вбивства, потім став навколішки, оглянув, не торкаючись руками. Розпрямивши спину, витяг із кишені футляр із слонової кістки, звідти – рогові окуляри в товстій оправі, начепив їх, знову приглядівся.
– Били цим, – мовив, не повертаючись, ніби в когось були сумніви. – По голові, багато разів. Мозок вибили. Ось, запікся.
Тицьнувши пальцем в основу підсвічника, Віхура, уже ні на кого не зважаючи, обережно, аби не стати в кров, підступив до мертвого тіла. Нависнувши над ним, придивився уважно.
– Вона давно так лежить, – зробив висновок. – Кров загусла. Хоча, думаю, коли б її не знайшли, – не врятували. Так луплять із ненависті, коли охоплює сліпа лють.
Обійшовши тіло, Віхура присів з протилежного боку, над головою, легко торкнувся пучками розбитого черепа.
– Спершу вдарили сюди, отак, – вказівний палець пересунувся