Вогняна зима. Андрій Кокотюха
Читать онлайн книгу.
те порушення, яке сам захоче. Я ось не водій – і знаю. Ти не тягнеш на наївняка, знаєш усі пастки, які готують гайці. Тільки даішнику все одно насрати на твій досвід боротьби з ними. І твою, братику, пробиту шину.
– Правда, – легко погодився Котя. – Тільки ти врахуй одну обставину. Формально, чисто формально, – він наголосив на цій фразі, навіть повторив: – З формальної точки зору, у мене є відмазка. Так, я підтримую наших, я за Майдан. Он стрічка на джипі причеплена. Але таких машин знаєш, скільки їздить зараз Києвом? Туйова хуча, щонайменше. І не кожен, погодься, не кожен, хто з символікою, – майданівський вершник. Інакше б вони гребли всіх без розбору, будь-де, на будь-якій вулиці.
– До того йде, – зауважив Шевель.
Повз них проходили дівчата-волонтерки. Одна по самі очі закуталася в широку квітчасту хустку. Інша натягнула смішну в’язану шапочку з помпоном та вухами й замоталася, наче плащем, широким синьо-жовтим прапором. Розв’язані шворочки теліпалися в різні боки, коли дівча крутило головою, шукаючи охочих попити чаю. Перехопивши в засніженій напівтемряві Котін погляд, вона ступила в їхній бік, простягнула підніс.
– Карпатські трави.
– Ага, чую, пахне, – Стогов пригостився, узяв ще один стаканчик товаришеві. – Учора, здається, у вас брали.
– Не в мене, – дівча мотнуло головою. – Я тільки в обід приїхала.
– Звідки?
– Умань. Побачила в новинах, як вчора беркутівці наших пресували – усе, кажу, досить. Повертаюся.
– Куди?
– Та сюди ж! – дівчина легенько тупнула ногою. – Коли тут наших побили на Майдані, мама з татом за мною приїхали прямо в гуртожиток. Не хотіла додому їхати, так вони сюди – забрати. Від гріха.
– Учишся?
– Київський універ, Шевченка. Біолог, третій курс.
У кумедній шапочці дівча виглядало старшокласницею.
– Забрали? Ну, від гріха…
– Мені битися з ними? Поїхала. Усе одно ніби занять не буде. Чи лікарняний напишуть, у мене мама з поліклініки. А тут таке! Я втекла! – похвалилася Шапка.
– Знову за тобою приїдуть.
– Не приїдуть! – вона вперто мотнула головою. – Як припруться, хай тут спробують знайти! Я в Профспілках заховаюся! Мене там уже всі знають! А туди без перепустки наші нікого не пустять! Так що я тепер буду на чаєві, підходьте!
Волонтерка в хустці вже йшла до інших вартових, і подружка, махнувши на прощання, подріботіла за нею. Провівши дівчину поглядом, Котя сьорбнув напій.
– Сильно солодкий для мене. Зате ще гарячий, – і відразу, без переходу, продовжив перервану розмову. – Так що кажу, поки цього нема, поки менти не гребуть усіх гамузом. Як почнуть, усіх не перегребуть. Узують народ по повній – згоден. Але вчора я тому типові товчу: командире, коротше, нічого не знаю, не при ділах! Їхав собі у справах. Побачив знайомих. Зупинився привітатися. Пробка величезна, сам, кажу, бачиш. Поки туди, поки сюди – якийсь підор із колорадською стрічкою проколов колесо. Чому мені? Не знаю! Машина не сподобалася. Колір