Вогняна зима. Андрій Кокотюха
Читать онлайн книгу.
перейматися незатишною сльотою, зате ясніше уявив день, коли все нарешті скінчиться. На Майдані нікого й нічого не буде вже в п’ятницю. Субота-неділя – наведення порядків та завершення прибирання ялинки. З понеділка там уже їздитимуть машини, ніби нічого не було.
Павло запланував у якийсь із відгулів сходити з малою до ялинки. Діти люблять таке.
Ще й із Дідом Морозом сфотографується. Безкоштовно. Нєфіг гроші платити, покаже посвідчення – той ряджений ще й сам доплатить, аби не чіпали.
Може – хрін із ним, дасть артистові заробити. Їм же Палич премію обіцяв по завершенню, за хорошу роботу. Нехай підніметься чоловік, не шкода.
Наступні кілька годин пролетіли, на диво, швидко.
Наказ бійці почули близько сьомої, коли мокрий сніг уже засипав товсте скло шоломів і доводилося постійно зчищати білі пластівці руками, немов автомобільними двірниками. Та Коновал відчув раніше – надто активно заворушилися пацани-вевешки спереду. Щойно сині бушлати по команді синхронно та злагоджено розтеклися в різні боки, немов відкриваючи широченні ворота, Павло посунув уперед першим.
Він не намагався бігти. Просто рухався трохи швидше за інших. Між Коновалом та іншими беркутівцями, котрі йшли позад нього клином, «свинею», утворилася невеличка, на перший погляд, шпарка.
Коновал не вправився, як туди кинулися строкато вдягнені чоловіки, відсікаючи його від решти бійців.
Побачивши впритул біля себе зовсім молоде лице, не налякане, швидше зосереджене, так, ніби хлопець завзято виконував важливу для себе роботу, Павло не відчув небезпеки. Навпаки, язик засвербів зауважити цьому та іншим, аби поскидали з себе рюкзаки. Так чи інакше доведеться відступати, повертатися, показувати спини, тікати. Бруківка на Грушевського ковзала від насипаного снігу, наплічники не дозволяли до пуття тримати рівновагу. А наздогнати та схопити будь-кого з них для бійців не було проблемою – простягни руку, чіпляй наплічник за ручку, смикай, ось тобі й полонений.
Та коли відчув – тиснуть, відсовують до тротуару, і далі – до підмурованого пагорба, зрозумів: довкола нема жодного свого. Лише чоловіки зі стрічками та рюкзаками, над чиїми головами теліпаються розгорнуті прапори.
Коновал не злякався.
Не бачив, кого тут боятися.
Завченим, відпрацьованим сотні, як не тисячі разів за час служби, рухом виставив перед собою прямокутний щит.
Відгородився від нападників.
Потім потіснив їх.
Голосно вигукнув, намагаючись перекричати загальне гудіння:
– Розійшлись! Не провокуйте! Ідіть геть, я сказав!
Молодого, у каптурі та в’язаній шапочці, уже не було. Навпроти виріс вусань, здер із голови шапку, закричав, дивлячись просто на щит:
– Ти будеш стріляти? Кажи – є наказ? Ти стрілятимеш у своїх?
– Сам застрелься! – гаркнув Коновал. – Не провокуйте! Розійшлися, з дороги геть!
– Ясно! – вусань махнув шапкою, повернувся до натовпу боком. –