40 днів Муса-Дага. Франц Верфель
Читать онлайн книгу.
для занепалих духом і виснажених вигнанців. Незважаючи на суворий обшук, який вчинили заптії на заставі, після кількох тривожних хвилин (Сато та Геворка Товмасянам вдалося провести із собою, видавши їх за слуг) вигляд вулиці і байдужого людського потоку, що пливе нею, створював у цих невільних людей відчуття уявної свободи.
Однак прийом місіонерів і керівників вірменської громади сильно відрізнявся від зустрічі, наданій у Мараші й Айнтабі. Тутешні місіонери були настільки обтяжені справами, обов’язками та турботами, все відбувалося у них так бюрократично, що Арам не захотів вдатися до їхньої допомоги. Він тільки випросив для себе і своєї сім’ї дві скромні кімнатки.
Вірменська громада в Алеппо славилася своїм багатством, і тому тутешні вірмени були черствішими та боягузливішими, ніж скромні жителі Айнтаба. Тутешнім вірменам було страшніше, ніж тамтешнім, – вони більше втрачали. І ще одна обставина: ледь священик згадував про Зейтун, то помічав, що вже сама назва цього зачумленого місця наганяє страх на його столичних одноплемінників. Очевидно, їм не хотілося мати офіційні взаємини з людьми, котрі були затавровані як злісні бунтівники. Поява зейтунського пастора серед них могла накликати неабиякі неприємності. Зараз, аби вціліти, потрібно проявляти надфанатичну відданість державі і не заводити сумнівних знайомств. Священику запропонували грошову допомогу – нічим більше зарадити вони йому не можуть. Той подякував і відмовився.
Часу було обмаль, і Араму довелося винайняти на стоянці одну з безлічі яйлі, що чекали клієнтів. Спочатку візник навідріз відмовився їх везти. До самого узбережжя, та ще й за Антіохію! Обурений такою дурницею він навіть схопився за феску. Потім після довгих клятв і запевнень – «іншалла!» й «алла Білір!»[40] – виторгував свою ціну і зажадав дві третини наперед, що і отримав. Утім, всі інші візники взяли б стільки ж, священик це знав.
Арам вибрав дорогу на Александретту, хоч це були манівці і доводилося для безпеки робити гак. Він сподівався, що через півтори доби безперервної їзди вони доберуться до рогачки на Антіохію, а через добу будуть уже вдома.
Але першого ж дня, перед самим заходом сонця кучер зліз із передка, похнюплено обстежив копита коней, колеса, осі й оголосив, що з нього досить: коні загнані, візок перевантажений, і він не годився возити по світу якихось там вірменів. Йому буцімто потрібно негайно ж повернутись назад, щоб ще завидна встигнути в Туронт, де у нього живуть родичі. Жодні благання не допомогли, не подіяла навіть досить суттєва надбавка плати за проїзд. Турок великодушно визнав, що свої гроші він отримав, а більше, мовляв, йому не треба. Він навіть готовий задарма довезти клієнтів до Туронта, де вони якнайкраще виспляться на справжніх ліжках, у розкішній оселі його родичів. Священик замахнувся було палицею і, мабуть, провчив би нахабу, якби Овсанна не схопила чоловіка за руку.
А кучер викинув з яйлі всі речі, натягнув віжки – і зник, залишивши п’ятьох змучених людей