40 днів Муса-Дага. Франц Верфель
Читать онлайн книгу.
ногами, вона бігла підтюпцем за Іскуєю, немов тренувалася в цьому під час втеч із притулку.
Коли Багратян побачив на церковних сходах утікачів, вони перебували в стані немічної відчуженості. Але подорожні були молоді, порятунок прийшов несподівано, перед ними світилися добрі старечі обличчя батька, священика, лікаря, їм говорили ласкаві слова, їх обвівало теплом батьківщини, тому мандрівники швидко отямилися, і надлюдська втома моментально змінилася бурхливим пожвав-ленням.
Пастор Арам повторював:
– Не порівнюйте це з колишніми погромами… Це – набагато гірше, набагато нестерпніше, нещадніше, ніж усі погроми, і, головне, триває набагато довше. Це не зникає ні вдень, ні вночі…
Він стиснув пальцями скроні.
– Ніяк не можу впоратися з собою. Діти весь час стоять перед очима… Тільки б Вудлі вдалося їх урятувати…
Доктор Алтуні мовчки обстежив руку Іскуї, інші розпитували Арама. Запитання, цілком природно, сипалися з усіх боків:
– Чи можна чекати, що вони обмежаться тільки Зейтуном?
– Далебі, вже й Айнтабська громада крокує трактом?
– Що чути в Алеппо?
– Чи є якісь звістки з інших вілаєтів?
– А ми?
Лікар розмотав бинт і обмивав теплою водою набряклу руку Іскуї. Він іронічно засміявся:
– Куди ж ще нас засилати? На Муса-Дагу ми і так уже вигнанці.
З майдану в кімнату увірвався гомін голосів. Тер-Айказун припинив балачку. Він підняв на Ґабріеля свої лагідні та вольові очі:
– Будьте ласкаві, Багратяне, скажіть людям на площі кілька заспокійливих слів, аби вони розійшлися нарешті по домівках.
Чому Тер-Айказун доручив це Ґабріелю, парижанину, в котрого не було ніяких точок дотику з тутешніми сільськими жителями? Розмовляти з односельцями мав би мухтар Кебусян – це його справа. А може, священик переслідував своїм проханням якусь потаємну мету?
Багратян боявся і соромився. Але все ж таки послухався Тер-Айказуна, тільки повів із собою за руку Стефана. Вірменська була, правда, його рідною мовою, але в першу мить, коли потрібно було промовляти до натовпу (тим часом той зріс уже до півтисячі), він вважав свій виступ нетактовним, недозволеним втручанням. Йому чи не легше було б висловлюватися турецькою, військовою мовою. Але важко було тільки почати, потім склади самі собою вляглися в слова, давня мова ожила в чоловікові, дала паростки та пагони.
Він попросив жителів Йогонолука й інших селищ, котрі чомусь тут опинилися, спокійно розійтися по домівках. У Зейтуні – і більше ніде – сталися порушення закону, справжню причину яких ще треба буде розслідувати. Кожен вірменин знає, що Зейтун споконвіку був на особливому рахунку. Мусадагцям, позаяк вони живуть у зовсім іншому районі і ніколи політикою не займалися, ніщо не загрожує. І все ж саме в такі часи, як зараз, треба свято дотримуватися спокою та порядку. Він, Багратян, потурубується про те, щоб у селах регулярно поширювалися