Ги-ги-и. Юрий Винничук
Читать онлайн книгу.
словом, метр з капелюхом, – сказав пан Гольцман. – А наш Шопта – це двометровий бицюра з кабанячою головою.
– Ну і що? – стенув плечима пан Філюсь. – То не є проблема. Лєнін і Сталін так само були курдуплями, а ми на постаментах виділи мурових хлопів. Скульптура – це теж мистецтво, яке покликане прикрашати нашу задрипану дійсність.
– Воно то так, але де ми для такого циклопа знайдемо костюм?
– А чому б йому не стояти в класичній позі? – підказала Оля. – Я маю на увазі римську тогу. Як у Цезаря.
– О! Власне! – втішився пан Філюсь. – Він буде стояти загорнутий у простирадло, з миртовим віночком на голові. Ліва рука біля грудей, а в правій – сувій паперу. Як то ми бачимо на античних скульптурах.
– Маю одне уточнення, – сказав пан Гольцман. – То має бути не просто свистик паперу. Він щось має означати. В нашому випадку нехай то буде історія хвороби.
– Все це чудово, – кивав головою головний. – Але у нас ще мають бути на виборчій дільниці кабіни зі скриньками для бюлетенів. Бюлетені – дурниця, самі намалюєм. А от скринька і кабіна…
– Пане дохтор, – засяяв радісно Штунда. – На задвірку є наш старий дерев’яний кльозет, котрий має якраз дві кабіни. Ніхто до него вже не ходе і він дурно стоїт. Я би-м го помалював на синьо-жовто, почепив би-м прапірці і була би перша кляса. І скриньки вже не треба, бо в тім кльозеті є дві дзюрки у формі серця, куди дуже зручно опускати бюлетені.
Після цього кожен дістав свою ділянку праці і нарада закінчилась. Я подався до жіночого відділення, куди моя душа давно вже рвалася за нестримним покликом тіла.
Частина жінок, що лікуються на Кульпаркові, – це перестарілі пантофлі, котрі не пам’ятають, як їх звати і в якому напрямку міститься кльозет. Інші мають на своєму дубовому писку намальоване приречення на вічний життєвий кайф і не розлучаться з ним до скону.
Я обійшов їхні палати і зі смутком визначив, що для хорової капели можна відібрати не більше десяти молодичок. У цих принаймні були симпатичні обличчя.
– Виділіть для мене покій, де я спокійно зможу прослуховувати хористок, – попросив я санітарку Олю, котра мене супроводжувала. – А почнемо з оцієї, – показав я на одну гарненьку панночку з відсутнім поглядом. – Який у неї діагноз?
– Dementia praecox.
– Перепрошую?
– Вона уколошкала свого чоловіка і на цьому суттєвому пункті на даху в неї розповзлася черепиця.
– Нічого. Аби комин був теплий, а я вже сажу протру.
– Що-що ви сказали? – не второпала санітарка.
Я збагнув, що, захопившись привабами молодички, бовкнув зайве.
– Я маю на увазі її горло. Його треба прочистити. А вже після цього вчити співу.
– О, її вчити не треба. Вона й так чудово співає.
– Тоді я навчу її слів. Де ми можемо спокійно попрацювати?
– Тут є одна порожня палата.
– Чудово. Одне лише прохання – стежте, щоб ніхто мені не заважав.
Я завів молодичку в палату, і, не довго мудохаючись, розщіпнув халатика, щоби прискіпливим оком обстежити