Ги-ги-и. Юрий Винничук
Читать онлайн книгу.
секреції. Жодної шкоди для здоров’я. А до всього цього – таця з зеленню петрушки, селери, кропу…
Пан Гольцман узяв Штунду під руку і спитав стишеним голосом:
– Зелень… Звідки ви візьмете зелень?
Так само стишено Штунда відповів:
– Не переживайте. Вся зелень так само природного походження. Спритність рук і жодного шахрайства. У нас тут є такий спеціаліст з витинанок. Може в три секунди вирізати з газети ваш портрет. А нарізати з кульбаби і подорожника листя петрушки чи кропу – йому раз плюнути. Зате подумайте, як буде вражена висока комісія, побачивши такий стіл!
Обличчя лікарів зблиснули радістю.
– Пане Штунда, – сказав Філюсь, – ви вартуєте кращої долі. Зайдіть до мене ввечері на келишок дистильованої води.
– З великою приємністю, пане дохтор. Але я ще не скінчив. В буфеті ще буде шампанське.
– О, Боже! – вжахнулися лікарі. – Ви нас обдерете до нитки!
– Ні-ні, ви не те подумали. Шампанське я виготовляю власноручно. Маю чудову рецепту: чай з карбідом. Потребую тільки десять порожніх пляшок з корками.
– Я завше казав, що земля наша повниться талантами! – вигукнув пан Гольцман.
– Я подумав про одну проблему, – сказав пан Філюсь. – Коли хворі почнуть заходити у ці ваші кабіни для голосування, у них може прокинутись здоровий інстинкт. У нас є різні пацієнти. Що буде, коли хтось із них сяде справляти потребу?
– Я про це вже подумав. Там під сподом буде моя людина з шприхою. І щойно хтось захоче всістися, то враз дістане шприхою в самі… знаєте, куди.
Пан Штунда мав рецепти на всі життєві випадки. Коли лікарі розійшлися, він підійшов до мене:
– Влодзю, я тут вирішив організувати невеличку концертову програму. Покажемо фінальний акт «Вотелло», танець маленьких лебедів і кілька пісень. Вотеллом буду я, на Диздимону вмовив Гафійку, жи на кухні бульбу чистит. Але, видиш, слів я не пам’ятаю, а тут нема тої книжки. Може, ти пригадаєш, що там той Вотелло Диздимоні казав?
– Казав, щоб призналася, чи спала з тим, як його…
– З Яськом. То я пам’ятаю. Але що на то Диздимона?
– Жи спала, але тільки їден раз.
– А то стерва! Так я і думав! Після того він її дусит?
– Так, але вкінці вона ще співає, – пригадував я.
– О, власне! Напівзадушена! То не дурний хлоп писав. Я ті, Влодзю, вповім, жи я на тім дуже добре розуміюсь. Коли я дусив свою жінку, вона обзивала мене різними поганими словами. І не стрималася ані на мент! Я їй кажу: мовчи, холєро, бо ті задушу. Ну і таки мусив. Така була з неї вредна баба.
– Я думаю собі, чого ви за того Вотелло взялися. А то все з життя.
– Так, Влодзю, я пережив багацько.
– Але, пане Штунда, де ви взяли малесеньких лебедів?
– Маю шість дистрофіків. На людей вони вже не подібні, але лебеді з них – перша кляса. Ага, ту в нас є ще один вар’ят, добре співає, але не знати, якою мовою. Може б, ти його переслухав, бо не знаю, чи варто випускати на сцену.
– Ну і де він?
– Ходи в сусідню палату. Я їх там загнав слова вчити.
В палаті з десяток хворих вгризалися