Чорний дім. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
не хоче сказати від мого каменя-улюбленця, оскільки це звучить якось по-тупому.
– Від мого прес-пап’є.
Берні дивиться вниз, на камінь, який щойно поклав (коли він вийшов із ним із туалетної кабінки, на ньому було трохи волосся й крові, але для чого ж тоді раковини в туалеті). Він продовжує стояти, забравши руку з каменя.
– Помий мене, козел. Я обісрався.
– Та я бачу. Спершу скажи, чи ти вже був на кухні й розмастив там скрізь своє лайно. А я знаю, що ти там був, тож не бреши.
– Ходив, перш за все, мити руки. – каже Берні та показує їх.
Вони покручені, але рожеві й чисті. Навіть нігті чисті. Він їх справді мив. А тоді додає:
– Дрочун.
– Ходімо зі мною назад, до санітарної кімнати, – каже Буч, – дрочун-підтирайло буде тебе мити.
Берні пхикає, проте йде досить жваво.
– Ти вже готовий до сьогоднішніх танців? – запитує його Буч так, аби спитати: – Уже відполірував свої черевики, друзяко?
Берні може навіть здивувати посмішкою, коли в нього гарний настрій, виставляючи напоказ кілька жовтих зубів. На них, як і на губах, червоні плями:
– Йой! Та я хоч зараз готовий танцювати рок, – каже він.
Хоча з виду Еббі й не скажеш, що він слухає історію Тіджея про залишений велосипед і кросівку Тайлера Маршалла з певною тривогою. На обличчі ж Ронні, навпаки, – явно означене занепокоєння.
– Еббі, що ми робитимемо? – запитує Тіджей після розповіді.
Нарешті його дихання нормалізовується після того, як йому довелося швидко крутити педалі, їдучи вгору.
– Що означає «що ми маємо робити»? – питає Еббі. – Те, що й завжди робимо, – проїдемо вниз вулицею, пошукаємо пляшки, щоб здати, поїдемо до парку і гратимемо в картки «Меджик».
– Але… але, що як…
– Заткнися, – каже Еббі.
Він знає, що хоче сказати Тіджей, але не хоче цього чути. Його батько каже, якщо говорити про щось погане, то можна накликати на себе біду, тож він намагається ніколи цього не робити. Він вважає, що згадування імені виродка-вбивці – вдвічі поганіша прикмета. Але цей ідіот Ронні Мецгер усе одно балакає далі… хоча й не зовсім виразно.
– Але, Еббі, якщо це Ликаб? Що як Тая викрав…
– Стули пельку! – каже Еббі, замахуючись кулаком, ніби хоче вдарити цього дурня, котрий говорить, неначе каші в рот набрав.
У цей момент продавець-індус вискакує з магазину «7-11», як клоун із табатирки.
– Мені не потрібні тут ваші чвари! – кричить він. – Або ви йдете розбиратись десь в інше місце, або я викликаю поліцію!
Еббі починає повільно крутити педалі, рухаючись у протилежному напрямку від Квін-стрит; голосно дихаючи, він бурмоче ще кілька образливих слів на адресу індуса (їх він теж чув від батька), а інші два хлопці їдуть слідом за ним.
Від’їхавши трохи далі від «7-11», Еббі зупиняється й дивиться на своїх друзів із гордо зведеною головою, випинаючи груди вперед.
– Він сам поїхав від нас півгодини тому, – каже Еббі.
– Га?
– Хто?