Чорний дім. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
Бернсайд, високий, худорлявий літній чоловік, лежить, укритий простирадлом, на металевому ліжку. На відміну від Еліс, він не керує своїм здоровим глуздом і йому не сниться Фред Астер. Укритий венами обшир його голомозої голови випинається до брів, схожих на жмути дроту. Вузькі очі з обох боків товстого гачкуватого носа сяють відблиском вікна, що дивиться на північ. Його погляд спрямований на просторі ліси вдалечині від Макстона. Берні єдиний на все відділення «Маргаритка», хто не спить. Його очі блищать, на губах викарбувалася дивна посмішка – але ці деталі нічого не означають, пам’ять Чарльза Бернсайда була такою ж порожньою, як його кімната. Уже багато років Берні страждає на хворобу Альцгеймера. Те, що здається щирою насолодою, може бути не більше ніж утіха дуже примітивного характеру. Навіть якби ми не одразу зрозуміли, що є джерелом смороду в кімнаті, пляма на простирадлі, яким він був накритий, нам би все прояснила. Він щойно добряче випорожнився, просто в ліжку. Найменше, що ми можемо сказати стосовно цієї ситуації, – це те, що він анітрохи тим не переймається; ні, сер, сором’язливий – це не про вас.
На відміну від чарівної Еліс, у нього немає влади над своїм здоровим глуздом, проте типовим хворим на Альцгеймера його важко назвати. Він може просидіти день чи два, бормочучи до своєї вівсянки, як і решта зомбі Живчика, а тоді знову ожити і долучитись до життя. Коли Берні не лежить замертво, то зазвичай ходить до санітарної кімнати за необхідності. Він може вислизнути і проводити години на самоті, або, що ще гірше, патрулювати територією, ображаючи всіх і кожного. Коли він виходить зі стану зомбізму, то стає хитрим, потайним, грубим, в’їдливим, упертим, лихослівним, підлим, образливим, на думку Живчика, нічим не відрізняється від інших старих людей, що мешкають у Макстона. Дехто з медсестер, доглядальниць і обслуговуючого персоналу сумніваються, що Берні справді страждає на хворобу Альцгеймера. Вони вважають, що він прикидається, злігши, свідомо змушує їх працювати більше, тоді як сам відпочиває і набирається сил для ще одного неприємного епізоду. Ми навряд чи маємо право їх засуджувати за підозри. Якщо Берні було поставлено правильний діагноз, то він, напевно, єдиний хворий у світі, який за хвороби Альцгеймера, що прогресує, має тривалі прояви ремісії.
1996 року сімдесятивосьмирічний чоловік, відомий як Чарльз Бернсайд, прибув до Макстона на швидкій з госпіталю Ла-Рів’єр, а не на транспортному засобі, керованому одним із турботливих родичів. Він з’явився одного ранку в травмпункті, тримаючи дві важкі валізи, заповнені брудним одягом, голосно вимагаючи медичної допомоги. Його вимоги були незв’язними, проте зрозумілими. Він стверджував, що пройшов значну відстань, аби дістатися до лікарні, і хотів би, щоб про нього подбали. Відстань змінювалась із кожною розповіддю: десять миль, п’ятнадцять миль, двадцять п’ять. Чи то він спав кілька ночей у полі, чи то на узбіччі дороги. З його загального стану і запаху можна було припустити, що він блукав і ночував десь у сільській місцевості не менше