Усі п’ятдесят чотири роки свого життя Аїда Озерова затято ненавиділа власне ім’я – аж теліпало бідну, як чула з чужих вуст. Ада – представлялася всім, а в паспорт ніхто не заглядав. Одним втішалася: Аїдою звали не задрипанку якусь, а славетну дочку древнього ефіопського царя. Аж задумалася про власну винятковість: хтозна, може, і вона царівна? Хай не по крові. За внутрішнім світосприйняттям. Увірувала, навіть підставила фартуха – Божі дари приймати, та вже у старших класах потрапила до театру, де ставили «Аїду». Прочитала в програмці стислий виклад опери, за голову схопилася: і нащо їй така гірка доля, як у ефіопки?! Ніяка вона не Аїда!

      – Ада! – вперто втовкмачувала собі перед дзеркалом, прискіпливо вивчала неземну красу, наче ріденьке русяве волоссячко сеї ж миті мало скрутитися кучерями, шкіра потемнішати, а світлі блакитні очі набратися ночі. Та у віддзеркаленні кліпала повіками норовиста капловуха дівчина з кирпатим носиком, тонкими блідими вустами, акуратними серпами чорних брів, і не було в тому аж нічого виняткового, якби не погордливо підняте підборіддя і зухвалий царський погляд. В’їлася таки ефіопка у підсвідомість. А там і дари посипалися.

      На вісімнадцять років баба Тася купила онуці кооперативну квартиру на Воскресенці – розкішну, панельну, на дві кімнати, з туалетом і металевою ванною.

      – Матері дякуй, вона гроші тобі на квартиру заробила, – вказувала сухим пальцем на жовту світлину усміхненої красуні з такими ж серпуватими, як в Ади, чорними бровами і прозорими тевтонськими очима. От тільки носик у матері – як під лінійку, а у Ади задьористий кирпатий.

      Світлина сотню разів виручала Аду, коли в дитинстві дітлахи дражнилися:

      – Адка – байстрючка! Адка – байстрючка!

      Хапала фотокартку з етажерки в тісній кімнатці бараку на лівобережній околиці столиці, де від народження жила з бабою Тасею, бігла надвір.

      – Ось моя мама Наталя! – кричала насмішникам, захлиналася. – Найкрасивіша! Найхоробріша! Вона на Півночі нафту добуває для нашої Батьківщини!

      Тато, зрозуміла річ, загинув під час випробування нового літака для Батьківщини. Хіба тільки в Ади?.. У класі аж п’ятеро билися за право вважати свого загиблого тата героєм, і, оскільки Ада татової світлини не мала і нічим не могла довести його відчайдушної хоробрості, лаври героя дісталися однокласнику й сусіду по бараку Славкові Шуляку – демонстрував вирізаний із газети портрет похмурого льотчика, стверджував нахабно: он який у мене тато!

      – А мого тата Едуардом звали! Як короля! А моя мама Ната нафту добуває, – безпомічно відгавкувалася зажурена Ада, бігла в обійми втомленої бабці, питала настирливо: – Чому мама не приїжджає?

      – Гроші заробляє, – одказувала