Три товариші. Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
й оком не змигнувши.
– Та ось він, – сказав я. – Але прошу вас зачекати хвильку, поки я звільнюсь. Може, ви поки що почекаєте отам?
Дженджик якусь мить послухав, як працює мотор, спершу обличчя його набуло скептичного, потім схвального виразу, а тоді вже тільки пішов за мною до майстерні.
– Ідіот, – просичав я йому й швиденько повернувся до Блюменталя.
– Коли ви хоч би раз проїдете цією машиною, то інакше думатимете про ціну, – сказав я. – Можете випробовувати її скільки завгодно. Або, може, вам більше підходить, щоб я заїхав по вас якось увечері, щоб випробувати її? Як скажете.
Але його раптове пожвавлення вже минуло. Блюменталь знову стояв переді мною, ніби гранітна статуя голови співацького гуртка.
– Облиште, – сказав він, – мені треба йти. Якщо я надумаю зробити пробний виїзд, то зателефоную вам.
Я зрозумів, що більшого поки що мені не досягти. Такого не вмовиш.
– Гаразд, – погодився я, – але, може, ви дали б мені номер вашого телефону, щоб я міг повідомити вас на той випадок, коли машиною зацікавиться хтось інший?…
Блюменталь якось дивно глянув на мене.
– Зацікавитись – це ще не означає купити.
Він дістав портсигар і подав його мені. То, виявляється, він таки курить. Та ще й марку «Корона» – мабуть, у нього грошей як сміття! Але мені вже те все було байдуже. Я взяв сигару.
Він приязно потиснув мені руку й пішов. Я дивився йому вслід і стиха, але круто вилаявся. А тоді подався до майстерні.
– Ну, то як? – привітав мене дженджик – Готфрід Ленц. – Здорово в мене вийшло, правда? Я побачив, що тобі вже терпець уривається, і вирішив допомогти. Добре, що Отто, йдучи до фінансового управління, саме переодягнувся й залишив тут свій святковий костюм! Я його вмить нацупив та через вікно чкурнув із двору, а тоді причимчикував назад, як солідний покупець! Здорово втнув? Скажеш, ні?!
– По-ідіотському втнув! – заперечив я. – Цей тип хитріший за нас обох укупі. Глянь-но на сигару! Півтори марки за штуку! Ти мені мільярдера сполохав!
Готфрід узяв у мене з рук сигару, обнюхав її і запалив.
– Я сполохав тобі шахрая! Мільярдери таких сигар не палять. Хіба що по десять пфенігів за штуку…
– Дурниці, – відповів я. – Шахрай не назве себе Блюменталь! Відрекомендується: граф фон Блюменау чи щось подібне…
– Та він ще прийде, – як завжди, із властивим йому оптимізмом, сказав Ленц і пустив мені в обличчя дим моєї ж сигари.
– Цей – не прийде, – переконано відповів я. – Але звідки в тебе цей бамбуковий ціпок і ці рукавички?
– Позичив. Отам, у крамниці «Бенн і компанія». У мене там є знайома продавщиця. Я, може, паличку залишу собі. Подобається вона мені. – Він самовдоволено покрутив у повітрі грубим ціпком.
– Готфріде, – сказав я, – у тобі пропадає талант. Знаєш що? Іди до вар’єте. Там твоє місце.
– Вам дзвонили, – сказала Фріда, косоока служниця пані Залевської, коли я опівдні забіг на часинку додому.
Я обернувся.
– Коли?
– З півгодини тому. Якась дама…
– Що