Три товариші. Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
пройшли повз довгу шеренгу ліхтарів – красуня Валлі, бліда, струнка, елегантна; Ліна з дерев’янкою замість ноги; кремезна Ерна; «курчатко» Маріон; червонощока Марго; гомосексуаліст Кікі в білячій шубці і, нарешті, бабуся Мімі із спазмами судин, що своїм виглядом нагадувала обскубану сову. Я здоровкався з усіма, а коли ми потім пройшли коло «матусі», що сиділа біля свого казана з ковбасками, то я щиро потиснув їй руку.
– А у вас тут чимало знайомих, – зауважила Патриція Гольман, трохи помовчавши.
– Таких і справді чимало, – відповів я задерикувато.
Я відчув на собі її погляд.
– Думаю, що нам треба повертати назад, – сказала вона.
– Авжеж, – сказав я, – я теж так думаю.
Ми спинились перед її під’їздом.
– На все добре, – попрощався я, – бажаю вам приємних розваг.
Вона не відповіла. Зробивши певне зусилля, я відвів погляд від кнопки дзвінка на дверях і подивився на неї. Я не повірив власним очам: замість образи, вона, здавалося, ледве стримувала сміх, в очах її замерехтіли вогники, і от вона засміялась, щиро, безтурботно. Вона просто сміялася з мене…
– Яка ж ви дитина, – сказала вона, – Боже, яка ж ви ще дитина!
Я витріщився на неї.
– Авжеж, – вичавив нарешті я з себе, – ще б пак… – I раптом зрозумів усю кумедність ситуації: – Ви, певне, вважаєте мене за ідіота?
Вона сміялась… Я швидко ступнув до неї і міцно обійняв – нехай думає, що хоче. Її волосся лоскотало мої щоки, обличчя було просто в мене перед очима, запахло ледь відчутним персиковим ароматом від її шкіри. Потім її очі наблизились, і раптом я відчув її губи у себе на устах.
Вона зникла, перш ніж я зрозумів, що сталося.
Ідучи назад, я знову спинився біля «матусиного» казана з ковбасками.
– Дай-но мені добрий шмат ковбаси! – весело попросив я.
– З гірчицею? – спитала «матуся». На ній був чистий білий фартух.
– Побільше гірчиці, матусю!
Отак, стоячи, я зі смаком з’їв ковбасу, Алоїс виніс мені до неї з «Інтернаціоналю» кухоль пива.
– Людина – чудне створіння, правда, матусю? – сказав я.
– Авжеж, – палко підхопила вона, – вчора, приміром, підходить якийсь пан, з’їдає дві віденські сосиски з гірчицею, а грошей – немає. «Що ж, – думаю собі, – уже пізно, навколо ні душі, що його вдієш – нехай собі йде, адже буває часом і таке». І що ж ти думаєш, він сьогодні прийшов, заплатив за ті ковбаски та ще й дав мені на чай.
– Це – людина довоєнних часів, матусю! А як у тебе взагалі йдуть справи?
– Кепсько. Учора сім пар віденських і дев’ять сардельок. Знаєш, якби не дівчата, мені б давно вже був капець.
Дівчатами вона називала повій, що допомагали матусі чим могли. Підчепивши клієнта, вони використовували будь-яку нагоду, щоб провести його повз її казан, аби з’їсти по ковбасці – нехай і старенька щось заробить.
– Тепер уже скоро потеплішає, – повела «матуся» далі, – але взимку, коли мокро й холодно, тоді хоч як одягайся, однаково зима дається взнак