.
Читать онлайн книгу.
рукаві – широка пов’язка з жалобного крепу. Поруч нього стояла гарненька особа: жваві чорні оченята, розстебнуте пальтечко, обшите уже потертим кролячим хутром; тісні лаковані черевички. Брюнетка була за ясну кіновар, але пекар, що носив іще жалобу, був проти червонястих відтінків. Він запропонував бляклий жовтувато-сірий колір.
– Та ти що! – закопилила губки чорнява. – «Форд» треба лакувати яскравими фарбами, бо інакше він не матиме ніякого вигляду.
Коли пекар додивлявся до зразків, вона кидала на нас змовницькі погляди, знизувала плечима, кривила рот і підморгувала. Моторна крихітка! Нарешті обоє дійшли згоди на зеленуватому кольорі, що нагадував колір резеди. Дамі хотілося мати до цього світлий відкидний верх. Але тут пекар не поступився – треба ж було десь показати жалобу. Він наполіг на тому, щоб верх був із чорної шкіри. На цьому він ще й заробив, бо ж верх ми йому робили безкоштовно, а шкіра була дорожча за тканину.
Вони пішли, але на подвір’ї затрималися.
Як тільки брюнетка побачила «кадилак», вона відразу метнулась до нього.
– Поглянь, золотко моє, оце-то машина! Диво! Так мені подобається!
За мить дверцята були відчинені, і вона сиділа в машині, закочуючи від захоплення очі.
– Оце сидіння! Диво! Як фотелі! Не те, що твій «форд».
– Ходімо вже, – невдоволено бурчало «золотко».
Ленц підштовхнув мене, щоб я встряв у розмову та спробував нав’язати машину пекареві. Я зміряв Готфріда презирливим поглядом, але промовчав. Він пхнув мене дужче. Я й собі дав йому стусана й повернувся до нього спиною.
Нарешті пекар видобув з машини свою чорну перлину й пішов з нею, трохи згорбившись і явно роздратований. Ми дивилися їм услід.
– Цей не забариться! – сказав я. – Машину відремонтував, має нову жінку – молодець, що й казати!
– Ну, – заперечив Кестер, – ця жіночка ще його порадує!
Тільки-но ці двоє зникли за рогом вулиці, як Готфрід напустився на мене:
– Ти що, Роббі, зовсім з глузду з’їхав? Проґавив таку нагоду! Тут і школяр би зрозумів, що треба було наскочити на нього!
– Унтер-офіцер Ленц! – відповів я. – Станьте струнко, коли розмовляєте зі старшим за званням! Чи, може, ви думаєте, що я бігаміст і двічі просватаю нашу машину?
Цієї миті варто було подивитися на Готфріда! Очі в нього зробилися, як тарілки.
– Не жартуй святими речами, – промурмотів він.
Не звертаючи на нього ніякої уваги, я звернувся до Кестера:
– Отто, розпрощайся з нашим дитям, з нашим «кадилаком»! Він уже нам не належить! Віднині він стане окрасою фірми, що торгує спіднім! Сподіваюсь, там на нього чекає непогане життя! Не таке геройське, як у нас, але забезпеченіше.
Я дістав чек. Ленц мало не луснув.
– Та невже!.. Невже… оплачено? – хрипко вичавив він з себе.
– А як ви думали, зелений початківцю? – запитав я, розмахуючи чеком. – Ану, вгадайте скільки ми одержимо!
– Чотири! – вигукнув Ленц, заплющивши очі.
– Чотири п’ятсот! – сказав Кестер.
– П’ять! – закричав Юп від бензоколонки.
– П’ять