Три товариші. Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
міг сподіватись, тільки не цього. Я не вірив жодному її слову. Ділове побачення! Які в неї можуть бути справи? Це, мабуть, просто відмовка! Навіть напевно відмовка… Які до біса ввечері ділові розмови? Таке роблять удень. Та й не дізнаються про це за півгодини. Просто вона передумала, та й годі.
Я почувався скривдженим, просто як дитина. Аж тепер зрозумів, з якою радістю чекав я цього вечора. Я був злий на себе за те, що мене це так вразило, і мені не хотілося, щоб вона це помітила.
– Ну, що ж, – сказав я, – виходить, нічого не вдієш. До побачення!
Вона допитливо глянула на мене.
– Поспішати нема чого. Я домовилась лише на дев’яту. Ми можемо ще трохи прогулятися. Я цілий тиждень не виходила з дому.
– Добре, – знехотя погодився я, відчувши себе раптом стомленим і спустошеним.
Ми пішли вулицею. Надвечір небо проясніло, й між дахами миготіли зорі. Ми проходили повз сквер, де в сутінках маячили якісь кущі. Патриція Гольман спинилася.
– Бузок! – сказала вона. – Пахне бузком! Та цього не може бути, ще не пора!
– Я не чую ніякого запаху, – заперечив я.
– А проте… – вона схилилась над огорожею.
– Це дафна індика, пані! – пролунав із темряви чийсь хрипкий голос.
Міський садівник у форменому картузі з латунною кокардою стояв, спершись на дерево. Потім, нетвердо ступаючи, підійшов до нас. Із кишені в нього визирала блискуча шийка пляшки.
– Ми її сьогодні висадили, – пояснив він, гикнувши. – Онде вона.
– Дякую вам, – сказала Патриція Гольман і звернулася до мене – Ви й тепер не чуєте ніякого запаху?
– Ні, тепер уже щось чую, – відповів я неохоче, – пахне доброю, міцною горілкою.
– Правильно, вгадали! – чоловік у темряві голосно відригнув.
Я виразно чув солодкий, міцний запах, що линув із ніжного присмерку, та нізащо у світі не зізнався б у цьому. Дівчина засміялась і здвигнула плечима.
– Як це чудово, а надто після довгого сидіння вдома! Так шкода, що мені треба йти. Цей Біндінг… завжди він квапить… і все треба робити в останню хвилину… Міг би зрештою відкласти зустріч на завтра…
– Біндінг? – спитав я. – У вас побачення з Біндінгом?
– З Біндінгом і ще з одною людиною… Від неї, власне, все залежить. Справді, ділова зустріч. Уявляєте собі?
– Ні, – відповів я, – не можу собі цього уявити.
Вона знову засміялась і про щось заговорила, але я вже не слухав. Біндінг! Це мене вразило, як грім. Я забув, що вона була з ним знайома значно довше, ніж зі мною, – мені ввижався тільки його потужний, блискучий «б’юїк», його дорогий костюм, його портмоне… Моя бідна, причепурена комірчина! І що це мені стукнуло в голову! Лампа Гассе, крісла пані Залевської… Ця дівчина взагалі мені не рівня! Хто я такий? Злидень, що взяв напрокат «кадилак», жалюгідний п’яничка, та й годі! Такого можна здибати на кожному розі. Я вже ніби бачив, як портьє з «Виногрона» схиляється перед Біндінгом, бачив затишні, світлі, розкішні зали ресторану, хмаринки сигаретного диму, елегантних відвідувачів. Мені вже вчувалися музика та сміх, а сміялися – з мене… «Тікати, – подумав я собі, – мерщій тікати. Та й що, власне, це все