– Прізвище?

      – Зозуля.

      – Ім’я, по батькові?

      – Майя Пилипівна.

      – Рік народження?

      – Одна тисяча дев’ятсот вісімнадцятий, місто…

      – Я спитав, де ви народилися?

      Капітан НКВС Фомін, строгий аскет із вузьким, трохи набряклим лицем та червоними очима, подивився на неї поверх рогових окулярів.

      – Ні. Я думала – вам треба знати. Це стандартні анкетні дані.

      – Стандартні. Але я не питав вас, – сказав аскет, глянув на перо своєї ручки, акуратно вмочив його в чорнильницю-непроливайку, поправив аркуша:

      – Місце народження?

      Майя зітхнула.

      – Харків.

      – Національність?

      – Українка.

      – Родинний стан?

      – Не знаю. Заміжня. Або ні.

      – Ви морочите мені голову?

      – Чоловік – військовий, льотчик. Ми одружилися за три місяці до початку війни. Наш будинок у Києві розбомбило, ще тоді, в перші дні…

      – Тобто, ви заміжня. Так і запишемо.

      Майї урвався терпець.

      – Слухайте, ви ж знаєте про мене все. Читали мою особову справу. На кожного в нашій країні є особова справа. Ви не виняток, на вас теж десь є, кимось заведена. Для чого ви морочите мені голову?

      – Порядок такий.

      – Морочити мені голову? Не мені, гаразд – усім людям. Так?

      – Ні.

      Фомін відклав ручку, примостив неакуратно, покотилася по столу назад, пальцями притулив до чорнильниці.

      – Не так. Морочите мені голову ви.

      – Я? – Майя тицьнула себе пальцем у груди.

      – І ви теж. Жоден із тих, хто потрапляє сюди, ніколи не каже правду.

      – Ви ж не вірите ніколи й нікому.

      – Служба така – не довіряти. Тим більше – зараз, коли йде війна.

      – Тобто, до війни наші органи більше довіряли людям?

      – До війни, громадянко Зозуля, в людей було набагато менше можливостей приховати правду. Тепер на війну валять й надіються: спише все.

      – Вам теж?

      – До чого тут я? Я роблю свою роботу – шукаю кінці. Усі свої гріхи ви списуєте на жахи німецької окупації, голод, холод, бажання вижити, не могли вчинити інакше. Не конкретно ви, але вам подібні, котрі жили на окупованій території. Просите, вимагаєте зрозуміти вас. Дня нема, аби хтось не валявся тут, у цьому кабінеті, на підлозі. Ви повзаєте на колінах, витираєте підлогу до блиску. Її мити після вас не треба.

      – Знущаєтесь?

      – Ні. Знущаєтесь саме ви, вважаючи нас усіх ідіотами. Перейдемо конкретно до вашої особи.

      – Давайте. Відповідати звикла тільки за себе.

      Фомін витягнув з шухляди мідний трофейний портсигар, витягнув звідти дві папіроси. Одну заклав за вухо. Другу постукав порожньою гільзою об поверхню столу, клацнув теж трофейною запальничкою. Якийсь час дивився на вогник, потім закурив.

      – Ви праві, Зозуля. Про вас органам відомо навіть більше, ніж ви хотіли приховати. Мої питання – для протоколу.