Книга І

      Розділ 1

      Гепскомбове «Тексако» тулилося біля траси 93, трохи північніше від Арнетта, жалюгідного містечка в чотири вулиці за 110 миль від Х’юстона. Цього вечора там були самі завсідники: вони розсілися навколо каси, пили пиво, точили ляси та спостерігали за тим, як комашня билась у велику підсвічену вивіску.

      Станція належала Біллові Гепскомбу, тому інші дослухалися до нього, хоча він був дурним, як пеньок. Якби вони сиділи в закладі, який належав комусь іншому, власник міг би розраховувати на таке ж ставлення. Однак інші нічого не мали. В Арнетті панували скрутні часи. У 1980-му в містечку було два виробництва – фабрика, на якій виготовляли паперову продукцію (в основному для пікніків та барбекю), і калькуляторний завод. Та паперова фабрика закрилась, а завод калькуляторів занепадав, бо виявилося, що тепер із Тайваню їх можна замовляти значно дешевше, як і переносні телевізори та транзисторні радіоприймачі.

      Норман Брюетт із Томмі Воннамейкером раніше працювали на паперовій фабриці, а наразі жили на пільги, бо закінчився термін допомоги у зв’язку з безробіттям. Генрі Кармайкл та Стю Редман були працівниками на калькуляторному заводі, та рідко отримували більше роботи, ніж тридцять годин на тиждень. Віктор Пелфрі вже вийшов на пенсію й курив самокрутки, від яких у носі свербіло, – усе, що він міг собі дозволити.

      – Ось що я вам скажу, – мовив Геп, поклавши руки на коліна та нахилившись уперед. – Їм треба взяти й послати інфляцію нахрін. І нахрін це лайно з державним боргом. Преси в нас є, папір – теж. Треба наковбасити п’ятдесят мільйонів тисячних банкнот і пожбурити їх в обіг.

      Пелфрі працював машиністом до 1984 року, і він виявився єдиним серед присутніх, у кого стало самоповаги, аби вказати Гепу на хибність його явно дурноверхих тверджень.

      – Так ми далеко не заїдемо, – сказав він, лаштуючи нову смердючу цигарку. – Якщо так зроблять, буде як у Річмонді після