Протистояння. Том 1. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
стояв біля дверей і витирав рот брудною хустинкою.
– Господи, Стю, – сказав він нещасно, і Стю кивнув.
Геп поклав слухавку. Водій «шеві» лежав на підлозі.
– Швидка приїде за десять хвилин. Як гадаєте, вони?… – він тицьнув великим пальцем у бік «шеві».
– Мертві, будь певен, – кивнув Вік. Його зморшкувате обличчя було жовтаво-сірим, і він розсипав тютюн по підлозі, намагаючись зробити собі ще одну смердючу цигарку. – У тачці сидять наймертвіші люди, яких я будь-коли бачив.
Він поглянув на Стю – той кивнув і засунув руки в кишені. Нерви геть розшарпалися.
Чоловік на підлозі видушив із горла хрипкий стогін, і всі очі звернулися до нього. За мить, коли стало зрозуміло, що він чимдуж силкується щось сказати, Геп присів біля нього. Урешті-решт, це ж його заправка.
Що б не прикінчило жінку з дитиною, воно взялося й за водія. З носа постійно текло, а дихання звучало по-підводному – у грудях чоловіка щось клекотало. Під очима почали напухати мішки, і хоча чорноти поки що не було, вони вже посиніли. Шия в нього здавалася затовстою, і надлишок плоті зібрався в складки, наче два зайві підборіддя. Його била сильна лихоманка, тому поряд із ним здавалося, ніби сидиш біля відкритої печі для барбекю, у яку поклали хороше, якісне вугілля.
– Пес, – пробелькотів він. – Його дострелили?
– Містере, – заговорив до нього Геп, легенько потермосивши чоловіка за плече. – Я викликав швидку. З вами все буде добре.
– Годинник почервонів, – прохарчав незнайомець, а тоді закашлявся – спустошлива низка вибухів, від яких увсебіч полетіли довгі нитки слизу з гноєм.
Відчайдушно скривившись, Геп відсахнувся.
– Краще його перевернути, – сказав Вік. – Бо отак він захлинеться.
Та перш ніж вони це зробили, кашель ущух, знову перетворившись на гримуче, нерівне дихання. Водій повільно кліпнув очима й поглянув на чоловіків, які зібралися навколо.
– Де… ми?
– В Арнетті, – озвався Геп. – «Тексако» Білла Гепскомба. Ви збили кілька моїх бензоколонок. – І поспіхом додав: – Та це нічого. Вони застраховані.
Чоловік на підлозі спробував сісти, та не зміг. Йому довелося вдовольнитися тим, що він узяв Гепа за лікоть.
– Моя дружина… моя дівчинка…
– З ними все добре, – сказав Геп, либлячись усмішкою тупого пса.
– Здається, я кепсько захворів, – мовив незнайомець. Дихання заходило й виривалося з нього густим, м’яким ревінням. – І вони теж хворіли. Відтоді, як прокинулися два дні тому. У Солт-Лейк-Сіті… – тріпотливі повіки зімкнулися. – Захворіли… певне, врешті-решт, ми втекли запізно…
Здалеку, постійно наближаючись, до них долинуло виття волонтерської швидкої Арнетта.
– Оце так, – повторював Томмі Воннамейкер. – Оце так-так.
Очі хворого знову тремтливо розчахнулись, і тепер вони були сповнені гострого, палкого занепокоєння. Він іще раз спробував сісти. Піт струменів його обличчям.