Стрілець. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
– Ти говориш зовсім як манні.
– Я трохи пробув із ними, але то було не життя для мене. Вони занадто балакучі й завжди шукають щілини у світі.
І це правда, подумав стрілець. Народ манні завжди в дорозі.
Деякий час вони мовчки споглядали один одного, а потім поселянин простягнув руку:
– Я Браун.
Стрілець відповів потиском і назвався сам. Цієї миті охлялий крук, що сидів на верхівці низького даху, обкладеного дерном, каркнув. Поселянин показав на нього швидким жестом руки:
– Це Золтан.
Зачувши своє ім’я, крук іще раз каркнув і злетів до Брауна. Сів на голові поселянина й зручно вмостився там, запустивши кігті в розкошланий чуб.
– Трахати тебе, – виразно прокаркав крук. – Тебе й коняку, на котрій ти приїхав.
Стрілець приязно кивнув.
– Боби, боби, музичний фрукт, – натхненно проспівав крук речитативом. – Їси-їси, а з дупи звук.
– Ти його цього вчиш?
– Гадаю, це все, що він хоче знати, – відповів Браун. – Якось я пробував навчити його «Отче наш». – Його погляд помандрував десь за хатину, до безбарвної сланцевої пустелі, і на мить там затримався. – Та, схоже, «Отче наш» не для цього краю. Ти стрілець, чи не так?
– Так. – Він присів навпочіпки й витяг тютюн. Золтан спікірував з голови Брауна й сів, тріпочучи крильми, на плече стрільця.
– Я думав, вас уже не залишилося.
– Тепер бачиш, що це не так, правда ж?
– Ти прийшов із Внутрішнього Світу?
– Давно це було, – погодився стрілець.
– Там щось лишилося?
На це стрілець не відповів, але вираз його обличчя промовляв: цю тему краще не зачіпати.
– Переслідуєш того, іншого, так?
– Точно. – І вслід за цим пролунало неминуче питання: – Давно він тут пройшов?
Браун знизав плечима.
– Не знаю. Тут із часом щось дивне коїться. Як і з відстанню та напрямком. Понад два тижні тому. Менш ніж два місяці. Відтоді як він тут проходив, чоловік із бобами навідував мене двічі. По-моєму, шість тижнів минуло. Але я можу й помилятися.
– Їси-їси, а з дупи звук, – сказав Золтан.
– Він робив тут привал? – спитав стрілець.
Браун кивнув.
– Залишався на вечерю, так само як і ти, гадаю, залишишся. Трохи з ним покалякали.
Стрілець різко підвівся, і птах, невдоволено каркаючи, знявся з його плеча на дах. Дивне, трепетне заповзяття охопило стрільця.
– Що він казав?
Браун здивовано підвів брови.
– Він був не надто балакучим. Питав, чи бувають тут дощі, коли я тут з’явився, чи поховав свою дружину. Питав, чи вона була манні, і я сказав «так», бо схоже, що він це вже знав. Говорив переважно я, а для мене це не надто звично. – Він зробив паузу, яку порушувало тільки гучне зітхання вітру. – Він чаклун, правда?
– І не тільки.
Браун повільно кивнув.
– Я так і знав. Він витяг із рукава кролика, вже оббілованого й готового відправитися в казанок. А ти теж?
– Хто,