Серця в Атлантиді. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
що вкривав її обличчя й плечі, Ріонда була червона як рак. Вона скаржилася Аніті Джербер, що вночі не зможе і очей стулити, якщо не через опіки, то через пляжні смаколики.
– То не треба було їсти чотири сосиски і дві палянички, – озвалася місіс Джербер роздратовано. Боббі жодного разу її такою не бачив. Мабуть стомилася, вирішив він. Боббі й сам трохи розімлів на сонці. Спина пекла, в шкарпетки набилося піску. Сумки, якими він був обвішаний, наче ялинка, теліпалися й билися одна об одну.
– Але в парках розваг так сма-а-ачно годують, – запротестувала Ріонда жалібним голосом.
Боббі засміявся. Просто не міг стриматися.
Вони повільно брели головною алеєю до незаасфальтованої стоянки, більше не звертаючи уваги на атракціони. Закликальники, ледь зиркнувши на них, переводили погляд у пошуках свіжої крові. Народ, що, нав’ючившись під зав’язку, плентається до стоянки, – публіка найчастіше безнадійна.
У самому кінці алеї, з лівого боку, стояв худорлявий чоловік, одягнений в блакитні мішкуваті бермуди і сорочку без рукавів. На голові мав циліндр, старий і облізлий, але хвацько заломлений набакир. За крису був застромлений пластиковий соняшник. Чоловічок мав кумедний вигляд, і дівчата нарешті дістали шанс затулити рот долонею і похихотіти.
Він поглянув на них з виглядом людини, над якою реготали й більші професіонали, і посміхнувся у відповідь. Від цього Керол і її подружки захихотіли ще дужче. Чоловік у циліндрі, все ще посміхаючись, широким жестом обвів свій імпровізований столик: пластикову дошку, поставлену на пофарбовані в яскраво-помаранчевий колір козли для розпилювання дров. На столику, червоними сорочками догори, лежали три карти з велосипедної серії. Чоловік перевернув їх швидким, граційним рухом. Боббі помітив, що пальці в нього довгі й бездоганно білі, жодного сліду засмаги.
Посередині лежала червова дама. Чоловік у циліндрі взяв карту, показав їм, вправними рухами покрутив між пальцями.
– Знайдіть леді в червоному. Cherchez la femme rouge. Ось так. Тільки це і більш нічого, – говорив він. – Простіше простого. Легко, як два на два. Просто раз плюнути і розтерти. – він поманив пальцем Івон Лавінг. – Ходи сюди, лялечко, покажи їм, як це робиться.
Івон, усе ще хихочучи і зашарівшись аж до коренів чорного волосся, відступила і притулилася до Ріонди, пробурмотівши, що все витратила і не має більше грошей на забави.
– Не біда, лялечко, – заспокоїв чоловік у циліндрі. – Це всього-на-всього демонстрація. Хочу показати твоїй матусі та її гарненькій подрузі, як усе просто.
– Тут немає моєї мами, – промовила Івон, але ступила на крок ближче.
– Іві, нам справді треба поквапитися, якщо не хочемо потрапити в затор, – втрутилася місіс Джербер.
– Ні, постривай хвилинку, – сказала Ріонда. – Це прикольно. Як рулетка з трьох карт. Виглядає легко, як він і каже, та якщо не пильнуватимеш, почнеш відіграватися – і поїдеш додому, а в кишенях гулятиме вітер.
Чоловік у циліндрі докірливо зиркнув на Ріонду, а тоді широко, чарівливо усміхнувся.
«Усмішка