Страта. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
чи існує межа, територіальна межа МОДЕЛІ?
Вона жваво уявила собі, як машина перетинає невидиму межу і вихоплюється з вигаданого Анджеєм світу – просто в натовп зневірених, схудлих в очікуванні експертів, ув обійми цієї безвідповідальної сволоти – пана Петера…
Чи припускав пан Петер, що події можуть повернутися ТАК? Не припускав – значить, некомпетентний. Припускав, але вирішив ризикнути? Тоді мерзотник. Гад…
Машина сповільнила хід. Зупинилася.
Ірена відчула, як терпнуть руки. І ноги перетворюються на два ватних байдужих мішки.
Уже?!
Голоси ззовні. Людська тінь на секунду заступила сонце; Ірена прилипла до вікна, стискаючи в спітнілому кулаку свою останню надію – часникові зубці…
Хтось, здається, водій, смішно дріботячи, потупцяв до самотнього дерева на узбіччі. Став у відповідній позі, завмер, ніби тушканчик…
Ірена, подумки сплюнувши, відірвалася від вікна. «Технічна зупинка».
А може?…
І вона забарабанила в стінку кабіни:
– Гей! Чуєте?! Випустіть мене ненадовго! Мені треба…
Похмурі обличчя. Бурчання. Їм теж не по собі – неприємно, бачте, везти куди слід смертника, особливо якщо смертник – жінка…
Так. Імовірно, моделюючи ці гори, Анджей звірявся з кращими видовищними альбомами… Утім, що вона знає про процес моделювання? Будиночки, складені із сірникових коробок, давно вже залишилися в минулому…
Примружившись, вона роззирнулася.
Так. Втрачати їй нічого. Праворуч стіна, ліворуч провалля. Круте, але не стрімке. Можна зламати шию… а можна і не зламати.
Охоронців двоє. Водій – третій. У кожного при боці – важка кобура.
Але чи не краще куля, ніж чиїсь заслинені ікла?!
– Швидко, – сплюнув крізь зуби один із охоронців.
Вона зробила здивовані очі:
– Отут? Дайте хоч за кущик відійти…
– Я тобі відійду… – сказав інший, похмурий і червонопикий. – Тут, на дорозі…
Вона ображено звела брови і зробила крок у напрямку до провалля.
– Стояти!!
Вона зупинилася.
У принципі, слід заголитись і присісти, сподіваючись, що охоронці відвернуться хоча б рефлекторно.
Ірена уявила собі, як кидається у провалля, підхоплюючи на ходу арештантські штани, що спадають…
Скривилася, як від кислого. З огидою озирнулася на охоронців:
– Хай вам біс… Їдьмо! Я передумала.
Ще через годину машина зупинилася знову. Ірена на той час поринула в тоскне заціпеніння – дорога в’юнилася, як черв’як на риболовецькому гачку, і доводилося боротись із підступною нудотою.
Ще одна «технічна зупинка»?…
Голоси ззовні.
Вона насилу підвелася з лави. Потягнулася було до вікна – але тут двері відчинилися, впускаючи в задуху фургона крижаний струмінь вистояного гірського повітря.
Ірена примружилася, хоча сонце стояло не так високо і світило з іншого боку.
– Виходьте…
Охоронець