Страта. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
нам треба забрати… – сказав водій, дивлячись у сніг.
Ірена ворухнула плечима. Ватяна зношена куфайка зсунулась на дорогу. Майже впала – та хтось із охоронців спритно її підхопив.
– Боязкі відморозки, – сказала Ірена, ні до кого конкретно не звертаючись. – Баби…
– Їдьмо, – нервово сказав водій.
Усі троє, як по команді, шаснули в кабіну. Наче їх підганяли канчуком.
Тюремний фургон смикнувся – занадто різко, ледь не потрапивши колісьми у провалля. Розвернувся, викидаючи з-під коліс брудний сніг і рінь; задимів вихлопами, кілька разів підстрибнув на вибоїнах і зник за поворотом…
– У мене в машині обігрівач, – сказав Семироль.
Ірена не повернула голови.
Гори аж надто гарні. Доречний антураж до фільму жахів.
– Ви чуєте? Холодно. Сідайте в машину.
«А чи не кинутися з обриву?» – мляво подумала Ірена.
– Сідайте ж бо.
Вона нарешті підійшла до відчинених навстіж дверцят. Не відчуваючи ніг. Вибралася на сидіння, підтягла коліна до підборіддя.
Семироль сів за кермо. Увімкнув приймач; із далекої далини тоненьким голоском запищала знайома співачка.
Бляха-муха… Ірена навіть не забула її ім’я. Ім’я ЗВІДТИ – зі справжнього, незмодельованого світу…
Семироль розвертав машину.
От би було круто, якби всюдихід не втримався на вузькій дорозі, загуркотів по камінню вниз і розсипався на мальовничому засніженому схилі…
Вона згадала про часник.
Від ретельно збережених зубочків залишився тільки неприємний присмак у роті. Коли ж бо, з якого переляку вона проковтнула свою останню надію?!
– Пристебніть ремінь…
– Що?…
– Пристебніть ремінь, це ж гори…
Її руки діяли окремо від голови. Клац…
Тепер широка стрічка ременя прив’язувала її до крісла.
– Вам усе ще холодно?
Вона зрозуміла, що тремтить. Цокоче зубами із загрозою прикусити язик.
– Обігрівач гріє добряче, – Семироль посміхнувся. – Мені вже жарко…
На лобі у нього справді виступив піт. Жорстке волосся, звільнене з-під лижної шапочки, стояло сторчма.
– Нам їхати десь із півгодини… Розслабтеся. Подивіться, які гарні гори…
– Несправжні, – сказала Ірена байдуже. – Модель.
– Але ж гарна модель, правда?
Вона швидко зиркнула на нього. Машина в горах… Руки, що легко лежать на кермі…
– Анджей? – запитала вона пошепки, сама собі не вірячи. – Анджей?!
Як усе до дідька на нього схоже… Довести її до божевілля – а потім з’явитися нізвідки, раптово – неймовірно!.. Позирнути з чужої личини…
– Анджею, я чекала чогось схожого… Але НАВІЩО?!
По щоках у неї вже кілька хвилин безупинно котилися сльози.
Семироль пригальмував. Машина сіпнулась і стала; Ірена переривчасто зітхнула під поглядом карих очей, які викликали заціпеніння.
– Анджею… Ти з глузду з’їхав?! Тюрма… Ти знаєш?! Як це… експертиза… що вони зі мною…